Глава 146. У сутичці з циклопами інфеністка відчує, що таке сором.

Щойно закляття Периметру міста Величі пало від дії магії Анни й Джуліана, разом із ними у місто прорвалась армія посланців. Їх явно не було більше сотні, але цього було цілком достатньо, аби за короткий період часу учинити тут повний хаос.

Зважаючи на відсутність свого владики, військо Тисячі бід, котре підкорялося лиш йому, не могло захистити місто, тож демонам доводилось відбиватись власноруч. Усіх їх напад посланців застав зненацька, а тому з самого початку місто понесло величезні втрати.

Посланці неслися вулицями міста Величі, зносячи на своєму шляху усе і вбиваючи всіх, хто потрапляв на очі. Вони неслись, неначе чума, сама тьма, яка пожирає всіх і все. І спасіння не було навіть для таких могутніх істот, як самі демони клану Сили. Посланці клану Душ, вірні піддані Білолицього душогуба значно перевищували звичайних демонів у могутності, тож могли змітати їх, наче букашок.

Військо рухалося попереду, Анна й Джуліан ж ішли позаду, проходячи повз кучі трупів і зруйнованих помість. Посланці не шкодували нікого. Безліч демонів благали пощади, просили залишити їх в живих, адже вони нічого поганого у своєму житті не робили… і якщо комусь таки вдавалось врятуватись від рук посланців, смерть чекала їх безпосередньо від рук Анни та Джуліана ― головуючих цього набігу.

Завдання їхнє полягало у тому, аби, будь-що-будь, але відшукати портал в ілюзорний світ, пройти Виклик і дістати черговий осколок душі. Білолиций порадив їм спочатку позбутись від демонів, котрі можуть потім завадити процесу. Він дав їм армію своїх найсильніших посланців, аби ті «розчистили дорогу».

По суті, убивати демонів було не так вже й складно. Із теперішньою силою Анна могла легко знерухомлювати їх однією лиш силою думки, а, стискаючи руку в кулак, змушувати їхні мізки вибухати.

На початку, коли вони тільки збирались увійти в місто, дівчина думала, що не зможе убити таку кількість живих істот. Так, усі вони формально уже раз помирали і зараз проживали своє друге життя, користуючись енергією тьми… але ж не всі вони були поганими. Далеко не всі проникали у світ живих, вселяючись у бактерії та віруси і приносячи людям кучу бід. Більшість з них все життя провели тут, у Тартарі. І саме через це Анна дуже довго сумнівалась. Убивство невинних. Це не те, що входить в допустимі для неї рамки.

Але, в кінці кінців, усі вони демони. А ними просто так не стають. Дівчина прекрасно знала історію одного з найсильніших демонів, Віспи. Так, у його житті було чимало несправедливості, але, зрештою, у нього був вибір. І він сам обрав шлях тьми. Він сам дозволив їй заволодіти ним. Аналогічно й з іншими. Усі вони так чи інакше віддались тьмі.

І саме на цьому етапі сумніви ставали ще більшими… чим же вона сама від них відрізняється? Вона випустила Зевса лиш тому, що не змогла більше боротись… вона хотіла нарешті позбутись болю, хотіла хоча б раз в житті відчути щастя і повну відсутність страждань! Ось же в чому суть слів Марти! Так чи інакше, як би вона не старалась, в кінці кінців, їй доведеться звернутись до тьми! І всі ці люди… у них всіх були свої долі, свій біль і свої труднощі. Хтось здався швидше, хтось тримався довше, але, тим не менш, усі вони закінчили однаково! І живуть тут, поза межами своїх страждань, в окремому світі для тих, кого справедливість оминула стороною… чим же вони відмінні від неї???

Але для того, аби вижити і в кінці кінців знайти своє щастя і зажити в тому уявному раю, про який вони мрію із Джуліаном, вона повинна їх убивати. Повинна убивати тих, чиї долі такі ж нещасливі, як у неї. Таких же людей, які боряться за своє щастя хоча б тут, поза світом живих.

І в цю мить вона відчула, як її руку міцно обхопила долоня Хантера.

― Іскорко, вони ― не такі, як ми, ― прошепотів він, стоячи зовсім поруч із нею. Довкола них творився суцільний хаос ― посланці виганяли демонів з їхніх домівок й убивали направо і наліво. Кров лилась тут і там, а демони несамовито кричали в передсмертній агонії. ― Вони ― демони. Вони обрали життя в тьмі, втративши надію на щасливе життя. Вони убивали людей. Вони убили твою маму, ― на цьому хлопець наголосив, міцніше стискаючи її руку. ― І мою. І батьків Бек. Вони робили це просто так, для задоволення.

― Але ж… ― невпевнено озвалась Анна, ― хіба наше щастя варте усіх цих смертей… ― дівчина повернулась до Джуліана й поглянула йому в очі: ― Хіба усі вони безжальні вбивці й монстри?

Хантер і сам дивився на те, як поруч із ними посланці витягують із палаючого будинку маму і доньку демонів. Дівчинка кричала і плакала, а посланці, котрі тримали її матір, готувалися сокирою знести їй голову. Не в змозі дивитись на це, Хантер перевів погляд на Анну й торкнувся вільною рукою її щоки.

― Послухай, ми… ми маємо право на щастя і все ще можемо досягнути його. Усі ці демони живуть сотнями років в цьому кодлі… невже у тому щастя??? Більшість з них, ставши заручниками власного голоду, безжально убивають людей! А ті, хто знайшов спосіб боротись… гадаєш, вони щасливі??? Думаєш, це те, про що вони мріяли? Вони кожен день живуть, борячись із тьмою… і заради чого? Заради цього міста?! Де тут щастя?!

Анна озирнулась. Хаос довкола них зростав із кожною секундою. У повітрі стояв запах крові й трупів. Крики не затихали ні на мить.

― Усі вони так чи інакше уже прожили своє життя, а більшість навіть забагато! Вони просто бояться смерті, от і все! А яка користь з вічного життя в цій дірі???

Анна нічого не говорила.