Глава 144. І знову Виклик.

Портал, як і припускала Бек, знаходився у тій самій шафі. Пройшовши крізь нього, інфеністка й владика демонів одразу ж опинились в ілюзорному світі Виклику. Вигляд він мав сучасного нічного міста, у якому була увімкнена вся електрика і спостерігалась повна відсутність будь-яких інших живих істот, в тому числі й інших гравців.

В першу чергу Бек тішила відсутність усіляких зловороже налаштованих чудовиськ та монстрів, із якими вона найменше за все хотіла тут стикатись. Хвилин з десять вони просто бродили порожніми вулицями і дівчині доводилося вислуховувати скарги Мін Чженя на те, що йому надто незвично не відчувати усю свою могутність і силу, що полягала в демонічній енергії. Остання, до слова, в ілюзорному світі Виклику повністю анулювалася, тож, ставши звичайною людиною, Мін Чжень став відчувати себе неповноцінним.

Коли Бек це почало справді нервувати, він зробився серйозним і сказав:

― Не парся, батіг Одного шансу все ще при мені. Навіть якщо я людина, магія цього місця не може забрати його в мене, адже він буквально являється моєю частинкою.

«Його частинкою? ― замислилась Бек. ― Це як так то? І… для чого він узагалі це каже?»

Дівчина вирішила відповісти тільки з тією метою, аби скоротати час, бо вони реально ходили вже близько півгодини, так і не второпавши, що мають робити.

― Слухай, це все звісно чудово, але що ми шукаємо? Ну, тобто, Виклик ж не полягає в тому, аби тупо бродити містом невідомих розмірів у пошуках невідомої штуки, що містить колосальні об’єми енергії?

На обличчі Мін Чженя Бек помітила настороженість.

― Ти права, ― зронив він, уважно скануючи вулицю перед собою. По суті, він робив це і раніше, встигаючи навіть розкидатися неповноцінними жартиками й глузливими словечками. Тепер Бек спостерігала за деталями його поведінки постійно, адже мала на меті з’ясувати, що ж насправді на думці у цього типа. ― Завдання мало б уже показатися.

― А звідки ти знаєш? ― розважливо пробелькотала Бек, перевівши погляд на дорогу. Вони йшли серед гігантського мегаполісу із височенними хмарочосами. Вулички в загальному нагадували суміш основних вулиць Нью-Йорка, Вашингтона і Лос-Анджелеса. ― Ти ж не був ніколи на Виклику. Ніхто не був. Звичайно, якщо Білолиций і його компашка посланців не встигли вже пройти якийсь з них, поки ми тут тиняємося.

Мін Чжень непомітно для неї похитав головою. Було помітно, що вона попала в точку із чимось, однак він признаватись не збирався.

― Якщо ці світи створив Аїд, аби не дати своєму братові заволодіти його ж силами… значить… ― Бек задерла голову високо вгору й обернулась довкола своєї осі, задивляючись на хмарочоси і яскраві вивіски, що постійно змінювалися. ― Він володів неймовірною могутністю. Як могло статись так, що його здолали?

― Все дуже просто, ― відповів Мін Чжень. ― Боги ― всього лиш один із видів надприродних істот, що виникли в процесі еволюції. Цілком як ми, демони, та духи клану Змін. Ну і, звичайно, люди. Просто боги звикли возвеличувати себе над всіма іншими, посилаючись на те, що вони з’явились тут найпершими. От тільки істини в цьому немає. Ніхто не знає, хто був першим. Але точно не ці самозакохані придурки. Аїд, можливо, і мав добрі наміри й щосили намагався зупинити свого психованого брата, проте, сумніваюсь, що він хоча б раз в житті не задумувався про посаду Всевишнього у світі живих і мертвих.

Бек хмикнула.

― По легенді, Аїда в тюремний світ заточили інші боги ― його брати і сестри. То що, це була війна за посаду того… Всевишнього? ― останнє слово вона проговорила із явно вираженою огидою.

― В яблучко, ― всміхнувся Мін Чжень. ― Тільки от вони не рідні брати і сестри. У них, самозакоханих придурків, то була традиція вважати усіх богів братами і сестрами, бо, бачте-но, вони вища раса і всі рівні. Та от в якийсь момент всі решту з богів (а їх, до слова, було не так вже й багато) вирішили заточити Аїда, як конкурента, у тюремному світі. Все йшло прекрасно. Люди вірили, що Білолиций, він же Зевс ― добро у плоті, а Аїд такий злий і поганий вбив його, а значить, має бути покараний. Боги зібралися і… о, так, то була грандіозна битва. Старіші за мене демони розкажуть, що бачили на власні очі… вони взяли його чисельністю. Лише… Сталось так, що боги конкретно лоханулись. Не розрахувавши сили, вони повністю вичерпали свій життєвий ліміт і… в погоні за посадою Всевишнього розвіялись в прах.

Бек тут же зареготала.

― Серйозно??? Ось так от… просто не розрахували сили??? ― вона не могла повірити своїм вухам.

Боги ― легендарні, здавалося б, надзвичайно могутні істоти… ось так от просто «лоханулися»???

Мін Чжень широко всміхнувся, цікавим поглядом дивлячись на ошелешене обличчя Ребекки, котра досі не могла стримати сміху.

― Серйозно.

― Але… але як так може бути??? Вони… вони і справді лохи! А Білолиций… він же в цій всій історії залишився у найкращому положенні!

― Ну, як в найкращому, ― зронив Багряний провісник. ― Ударивши його кинджалом Вічності, Аїд роздробив його душу на сім осколків, одну з них заточивши в Пеклі, а інші розкидавши по Викликах.

― Так, я знаю, але… Аїд, схоже, справді любив свого злого брата до самого кінця, раз не наважився ударити його кинджалом Вічності, щиро побажавши смерті.

― Ти права, ― всміхнувся Мін Чжень. Схоже, розповіді про це все справді приносили йому захоплення. Або ж… йому було просто цікаво спостерігати за її реакцією. ― Він не міг убити Білолицього. І не вбив. Однак, аби вийти із Пекла і почати полювання на решту осколків душі, Білолицьому прийшлось не солодко.