Глава 142. Він був змушений заробляти гроші вуличними виступами, аби не померти від голоду.

Анна і Джуліан вийшли із порталу тьми перед Брамою у Тартар. Позаду них валялося чимало закривавлених трупів гіллячок ― монстрів, що охороняли Браму. Просто користуючись силою думки, новоспечені посланці з легкістю змусили їхні голови вибухнути.

Анна вже хотіла заходити у портал, як Джуліан схопив її за руку. У його погляді відчувалась надія.

― Ми можемо не робити цього. Цього разу нам не промивали мозок.

Анна відповіла одразу ж:

― Ти сам знаєш, ми мусимо. Якщо ми не дістанемо осколок, Білолиций уб’є не лише нас, але й усіх, кого ми знаємо.

Хантер зіщулився. Він прекрасно розумів ― Анна права. Допоки вони являються посланцями і автоматично слугами Зевса, у них немає шансів на щасливе і спокійне життя. Так, тепер коли їх ранять, вони не відчувають болю і не можуть померти. По суті, окрім цього, вони не відчувають також і душевного болю… але останнє можна контролювати. І Джуліан одразу ж зробив так, аби відчувати усе.

Кожну емоцію, кожну бісову частинку правди.

Він не йшов на це все заради того, аби пригнітити страх, біль чи депресію.

Він ішов на це тільки заради Анни.

І він був єдиним, хто міг витягти її звідси.

Тому він підійшов до неї, простягнув руку й акуратно провів по волоссю. Дівчина дивилась на нього багатозначним поглядом, але з місця не рухалась. Тоді рука Джуліана поволі сковзнула із волосся до щоки, ніжно пройшлася бездоганною білосніжною шкірою й опустилась до підборіддя. Хлопець підійшов ближче й злегка обійняв її. Анна не чинила супротиву, але взаємно не обіймала. Дівчина просто стояла, дивлячись кудись удаль.

― Послухай, ― прошепотів Хантер. ― Ми подолаємо це. Неважливо, заховалась ти від негативних емоцій, відчуваєш біль, радість, смуток чи гнів. Я прошу тебе… відчувай мене.

Сказавши це, хлопець обійняв її сильніше. Він робив це так ніжно й чуттєво, наче намагаючись влити усі свої почуття в її тіло з допомогою цих обіймів.

― Ти ж відчуваєш оце, правда? ― раптово він узяв її за руку й підняв догори. Дівчина простежила за цим очима. ― Відчувай і далі. Неважливо, що буде, я зможу повернути тебе. Неважливо, убиваєш ти людей, чи рятуєш, ти для мене будеш незмінна. Тільки… прошу… відчувай ось це, ― голос хлопця здавався дещо навіть благаючим. ― А я… я знайду спосіб для нас.

«Я знайду спосіб ліквідувати біль у твоєму житті. І коли його не стане, ти повернешся. Ти знову станеш Іскоркою. Моєю Іскоркою. Яка завжди освітлювала мені шлях із темряви. Просто зараз настав мій час освітити тобі дорогу із світу безкінечного горя у світ тепла і любові».

― Я знаю, ти хочеш врятувати усіх, хочеш, аби люди довкола тебе були щасливі… і через це терпиш неймовірні страждання. Але навіщо, Анно? Я ж тут… я завжди тут… я ― твій щит від болю і смутку… прийми це, прошу. Відкинь цю беземоційну маску, стань моєю Іскоркою… ― хлопець говорив це, поклавши свою голову їй на плече і міцно обіймаючи. На якусь мить замовк, ледве стримуючи сльози. І таки одна сльозинка покотилась із його ока. ― Я… я сумую, Іскорко.

Анна дивилась кудись вдаль і, здавалося б, не проявляла ніяких емоцій. Та в якийсь момент таки дозволила своєму захисту прорватись… сльоза сама по собі вирвалась із ока й непомітно для Джуліана покотилась по щоці. Якусь мить дівчина вагалась, тримаючи рот привідкритим, а тоді прошепотіла, обіймаючи його взаємно:

― Я тут. Твоя Іскорка… все ще тут.

І ось вони двоє, тримаючись за руки, стояли перед Периметром міста Величі. Погляди обох містили у собі тільки одне ― відсутність вибору.

Перед тим, як покласти вільні руки на невидимий оку бар’єр, Анна і Джуліан спрямували погляди один на одного. Вони дивились так якийсь час, поки Анна не прошепотіла:

― Разом.

― Разом, ― озвався Джуліан.

Анна повернула голову в сторону бар’єра, простягаючи руку вперед.

― До кінця, ― проговорила дівчина.

― До кінця.

І, щойно їхні руки торкнулись Периметра, він миттєво розбився на мільярди дрібних і середніх прозорих осколків. Вони стали розлітатися навсібіч, а Джуліан і Анна продовжували стояти ось так, тримаючись за руки, й дивуючись власній могутності.

Вони прийшли сюди за осколком душі. В погоні за ним вони принесуть смерть. Вони не зупиняться ні перед чим. Бо тільки після того, як вони здійснять бажання Зевса, можливим стане їхнє власне щасливе майбутнє.

***

― А-Сюань! ― лунав голос жінки знадвору. Маленький хлопчик бавився в темній коморі, схоже, дроварні, іграшками з сіна. Різко відчинилися двері, впускаючи всередину денне світло і відкидаючи довгу тінь хлопчика років десяти на протилежну стіну. ― А-Сюань, ― розчаровано протягнула жінка. Виглядала вона досить строгою, але все-таки обличчя її було надто змучене, аби підвищувати тон. ― Я вже двічі просила тебе вийти надвір і допомогти мені з мішком. Чим ти тут займаєшся?

― …

Хлопчик зиркнув на неї великими чорними очицями, ховаючи за спиною саморобні іграшки.

― Ох, вічно я маю тебе за руку витягувати, ― зітхнувши, жінка нахилилась до нього, схопила за передпліччя й потягла.