Глава 137. Третій етап Виклику

Туман над полем гри неочікувано розвіявся і футбольне поле освітило дуже яскраве біле світло. Ключ в руці Анни буквально розчинився… дівчина уже подумала про смерть, як…

― Вітаємо! ― розсік напружену тишу роботизований жіночий голос. ― Ви пройшли другий етап Виклику! Рада повідомити, що усі ви прямо зараз маєте можливість приступити до заключного третього етапу! У ньому вирішиться, чи варті ви отримати фінальний приз.

В ту ж мить світло засяяло так сильно, що довелося прикривати руками обличчя. Анна і Джуліан затулили лиця згинами ліктів так само, як і двоє чоловіків, що вижили. Лиш тільки незнайомець у капюшоні не старався ― він просто відвернув голову назад, аби уникнути світла.

Несподівано разюче світло згасло. Анна різко опустила лікоть вниз. Вони уже знаходились в зовсім іншому місці. І… схоже воно було на той самий супермаркет, у якому вони знайшли вхід в ілюзорний світ Виклику. Джуліан роззирався довкола із аналогічним здивуванням, та через якусь хвилину було визначено, що це зовсім інший супермаркет.

Роботизований голос не давав про себе забути:

― Вітаю на останньому етапі Виклику! Треба ж, ви знаходитесь просто за крок до отримання призу! Та… не смійте думати, що це буде легко. До вашого вибору предмети. Обирайте з розумом!

І тільки всі обернулись назад від джерела голосу, що поширювався десь із стелі, як там уже стояв білий стіл із безліччю предметів. Цього разу їх було більше, ніж учасників, однак на столі знаходилась табличка із суворою забороною для одного учасника брати більше, ніж один предмет.

І знову на столі лежали, здавалося б, вкрай безглузді речі. Знай Анна, що їм доведеться грати у «Світлофор», точно взяла б тоді набір фломастерів, або ж листок із надрукованою на ньому веселкою. Так само, як у першому етапі вибрала б магніт або металошукач.

― Що будете брати? ― запитував один з чоловіків, кучерявий і дуже худий, коли всі стали перед столом, роздумуючи над вибором.

― Це супермаркет, ― зауважив інший чоловік, що був низькорослим фарбованим блондином. ― Бери те, чого тут не знайдеш.

«Логічно, ― мелькнуло в голові Анни. ― Але що із цього може справді знадобитися? Ці етапи… ми вижили тільки завдяки гострому розуму і то… того разу все пройшло вдало дякуючи цьому загадковому незнайомцю…» ― дівчина покосилась на чоловіка у капюшоні, що оглядав предмети, стоячи на відстані від всіх.

― Слухай, я беру телефон. Якщо на ньому немає зв’язку, то нехай. В нашому світі цей маленький предмет задовольняє більшість наших потреб, ― промовив Джуліан, беручи в руки смартфон зі стола. ― Гадаю, він має допомогти нам вижити.

Анна тим часом очима вивчала план відділів супермаркета, що висів на стіні в кількох метрах далі. Хотіла вже зауважити, що Джуліан провів вибір необдумано, однак в наступну мить змушена була визнати ― у супермаркеті немає відділу із технікою. Тоді іще раз кинула оком на стіл. Худий кучерявий чоловік вже вибрав собі бейсбольну битку, а його товариш вибрав окуляри нічного бачення. «Вмілий вибір, ― промайнуло в голові Уеллінг. ― Але що ж залишилося? Ручки, корм для собак, хм… що це? Паралізуюча отрута для собак? Як дивно. Ніколи не бачила такого. Це точно існує тільки в ілюзорному світі! Ото ж бо й воно! Це нам точно знадобиться!» ― дівчина із захопленням схопила баночку із отрутою, ловлячи на собі вкрай здивовані погляди Хантера.

Із цим всім навіть не встигла зауважити, що вибрав для себе той незнайомець в каптурі, як роботизований голос почав оголошувати правила етапу:

― Тепер, коли усі ви вибрали собі по предмету, рада повідомити вам правила наступної гри. Так, вам знову доведеться зіграти в одну із дитячих ігор. Цього разу ― гра у квача у комбінації із піжмурками! Суть гри: не дозволяйте квачу упіймати вас. Уміло ховайтеся від нього, та одночасно шукайте ключ. Щойно знайдете його, відчиніть ним потрібні двері, за якими вас чекає приз.

І заткнулась. Пройшло щонайменше тридцять секунд, поки подав голос низькорослий блондин:

― І це все? Чого вона казала, що це так складно? Заховатися від убивці, знайти ключ і вибратися звідси з подарунком для Володаря! Так це ж до біса легко!

Та його товариш тут же вчепився в руку блондина і засичав:

― Гра вже почалася. Вона ж ніколи не оголошує початок. Він уже полює на нас! Треба… треба придумати план!

― Іскорко, ― проговорив Джуліан, підходячи поближче до Анни і одночасно скануючи периметр. ― Я відчуваю, тут усе не так просто, як вона сказала…

― І я так думаю. Згадай, скільки деталей ми виявляли уже самі під час гри. А того разу нам відомо надто мало… ― зронила Анна, поволі також роззираючись довкола. А тоді повернулася до хлопців. ― Як на рахунок того, аби об’єдна…

І тут же замовкла, второпавши, що того, із ким вона реально хотіла об’єднатись, вже й слід зник. Чоловік у каптурі встиг розчинитися серед численних стелажів ще до того, як роботизована тітка договорила свою промову.

― Ми, е-е… ― пробелькотав худий кучерявий хлопець.

― Краще все-таки давайте будемо окремо… великі групки ― не найкраща ідея, коли на тебе полює шалений квач… ― пробурмотів фарбований блондин і тут же почав штовхати свого товариша геть звідси.

Анна здивовано озирнулася на Джуліана. Той лиш знизав плечима. Не говорячи один одному ні слова, інфеністи рушили вперед, уважно дивлячись довкола себе. Через якийсь час Хантер дістав телефон, узятий зі столу із предметами, і написав у нотатках якийсь текст. Тоді сунув мобілку в руки Анні.