Глава 136. У резиденції Багряного провісника водяться привиди!

― Ми слідкували за Колекціонером поривів стільки, скільки могли, ― докладав Багряному провіснику Лі Дун. ― Та майже одразу після того, як усі троє покинули місто Величі, Божественна мудрість відділилася. Ми припускаємо, вона скористалась магією землі, аби моментально перенестися у місто Вічної Зелені. Сапфірове очарування разом із Колекціонером поривів направились у місто Поривів.

― Чорт, чому ти упускаєш найважливіше? ― огризнувся Лі Тун, окинувши напарника невдоволеним тоном. ― Забув, скільки сил ми витратили, аби задіяти закляття «швидше за вітер»? Тільки так ми могли наздогнати їх!

― Колекціонер поривів створила вітряний потік, аби доставити себе та Сапфірове очарування додому? ― прищурив очі Багряний провісник.

― Певне, що так! ― видихнув Лі Тун. ― Вони вічно так роблять. Легко обходять всіх циклопів і… але ж бляха, у нас не безкінечні ресурси і магія наших заклинань набагато слабша!

― А-а-а, ― протягнув Лі Дун, склавши руки на грудях. ― То вже, значить, визнаєш, що дівчата сильніші за тебе?

Лі Тун противно вишкірився на напарника. Та тоді Лі Дун поспішив чемно звернутися до Мін Чженя:

― А так-то, по суті, нічого дивного ми не помітили. Хіба що… Колекціонер поривів була в якомусь особливо піднесеному настрої.

― Особливо піднесеному? ― поспішив перекарлякати його слова Лі Тун. ― Це якому? Ти пам’ятаєш хоч один раз, коли Колекціонер поривів не була в хорошому настрої?

― Ну-у…

― Гаразд, ― зронив Мін Чжень без жодної нотки на будь-які емоції. ― Ви двоє вільні. Ідіть в бар, поповніть запаси енергії.

― Слухаємось, ― обидва склонились у поклоні і подріботіли геть.

***

Випурхнувши із покоїв Багряного провісника, Бек мала на меті одразу ж забратися із його резиденції, перед тим захопивши із собою яку-небудь зброю, адже, як показав досвід, беззбройною по вулицям міста Величі краще не вештатися. Окрім того, дівчина вирішила покинути місто чимскоріш та відправитися у місто Вогню, аби дізнатися бодай-щось із того, що відбулося з Анною, Джуліаном та Хуа Яном.

Дівчина була неймовірно зла на Багряного провісника! Ідучи одним із широких, освітлених численними свічками, коридорів резиденції, вона навіть не помітила, як почала проклинати його вголос:

― Іще чого надумав… думаєш, раз начепив на мене ці шмотки, я впаду тобі до ніг?! Ха, розмріявся! ― дівчина змахнула широкими рукавами. ― Хоч це й гарно… але, до біса! Самозакоханий ідіот! Чому навколо мене одні самозакохані ідіоти?! І ж якби все було так просто! А цей же навіть не думає поступатися! Ай-щщ, ― заскреготіла зубами дівчина, зупинившись у розвилці коридорів. Зиркнула в одну сторону, тоді в іншу. ― Хм-м… але ж я вже тут була. Що за фігня?!! ― тут же спалахнула невдоволенням Ребекка, ― що, не можна нормальні коридори зробити, аби я не бродила тут купу часу???

Нервово тупнувши ногою, Бек повернула ліворуч. І знову ж перед її очима розкрився такий же самий коридор, як і раніше. Темно-червоні стіни, бордовий килим під ногами, а над головою величезні позолочені світильники із сотнями свічок. Здавалося, наче це зовсім не звичайна резиденція, а якийсь середньовічний замок багатого правителя.

Коли Бек дійшла кінця коридору, перед нею постала чергова розвилка. І знову два, здавалося б, безкрайні коридори із однаковісіньким дизайном…

― Та ну не може так бути! ― не витримала дівчина.

«І ще й ніхто не ходить, аби спитати, де тут вихід. Він же такий високоповажний владика демонів! Де ж його піддані?» ― прозвучало в голові у дівчини, поки вона думала, куди ж їй повернути цього разу. Логічним видалося, що наліво, адже якщо повернути направо, існує ризик ходити кругами.

― Прокляття, ― промимрила собі під ніс Ребекка, ідучи коридором, коли вже звернула ліворуч. ― Хоч би якийсь дизайн був інакший. А то все, як один. І хіба ж можна це назвати гарною резиденцією владики демонів?! Туфта якась, а не резиденція!

Аж ось очі Бек натрапили на щось крупне людиноподібне попереду. Дівчина пришвидшила ходу і… то виявився не демон, а звичайні лицарські обладунки із довгим списом в руках. Бек не змогла стриматися від сміху. Шаркнувши рукою по заборолу, вона вхопилася за спис і щосили потягнула на себе, думаючи, що він пригодиться їй в якості зброї на перший час. Та от тільки… «лицар» явно не бажав розставатися із улюбленим списом.

Із стараннями та прикладанням сили з часом спис таки почав піддаватися і залізні пальці «лицаря» поворушились. Бек піднапружилась і… БАМ! Спис то виліз з рук «лицаря», але і сам він завалився на бідолашну Ребекку, змусивши її розпластатися посеред коридору.

Ледве вибравшись з-під них, дівчина поправила свій одяг і, прокрутивши спис у руці, усміхнулась сама собі.

― О-о! Ось так! Тітку Бек не так просто здолати! Второпав, залізні мізки?!! ― дівчина артистично встала в бойову позу, направивши спис на лицарські обладунки, що валялись на підлозі, а тоді зайшлася істеричним сміхом від дурості власних думок.

Почала вже задкувати, як раптом… спина дівчини уп’ялася в щось тепле, але досить тверде. Вона не помилилась би, якби подумала, що це торс якого-небудь накачаного красавчика… і реально вже в голові Бек сплили такі думки, що вона наткнулась на якогось демона, та от… коли дівчина повернулась із тією ж істеричною посмішкою на обличчі, уздріла перед собою не кого іншого, як власника цього місця ― Багряного провісника у морі каяття!