Глава 134. Інфеністка не мала сумнівів: владика демонів – справжнісіньке зло

***

Ребекка, по суті, прекрасно розуміла, що дарма вирішила бродити містом, повним демонів, наодинці. Та разом із тим вона не могла більше залишатися поруч із Мін Чженем. Він намагався залякати її щоразу, як вона пробувала спілкуватись із ним на одній хвилі. «Що він собі тільки думає? Як можна так ставитись до всіх навколо?! Я не його служанка і не збираюсь нею бути, а він веде себе так, наче я народжена облизувати йому ступні! Я попрохала у нього допомоги, як у нормальної людини… ах, точно! Забула! Він же бісів демон! І не просто демон. А владика демонів!» ― звучало в голові Бек.

― Всі вони однакові, ― зітхнула дівчина вголос, ідучи якоюсь темною вуличкою міста Величі, дивлячись собі під ноги. ― Маячня це все із фільмів та книг. Владики тьми хоч і сексуальні, але чортові придурки!

― Упевнена? ― зненацька почувся чоловічий голос позаду.

Від цього Бек аж підскочила. Вона знаходилась у темному провулку, дорога у якому була вимощена червоною цеглою, а по обидва боки знаходились стіни огорож міських садиб у китайському стилі. Крутнувшись на підборах, Ребекка уздріла перед собою групку демонів. То були троє осіб чоловічої статі, у котрих очі сяяли темно-червоним кольором. Одягнені усі вони були у військову одежу давніх віків та носили при боці меч. Двоє з них мали європейську зовнішність, а один був азіатом ― у нього на голові красувався акуратно зібраний пучок, прикрашений срібною шпилькою.

― Е-е-е, ― вирвалось з рота у Бенсон. Вираз обличчя налився ніяковістю. ― Я зовсім не те мала на увазі. Я просто… я була дуже незадоволена однією книгою і… коротше, я була настільки незадоволена, що не змогла стримати емоцій! А йшлося ж то зовсім не про того владику тьми, що ви могли подумати, ха-ха-ха, я ж би ніколи…

Один із демонів, найкрупніший по статурі, зареготав.

― Ха-ха-ха, яка смішна!

― Зажди-но, ― прищурив очі його худорлявий товариш із явно вираженою лисиною. ― Книги про тьму? Ти де такі взяла?

Бек нервово всміхалася. «Що не так? У них тут що, заборонені книги про владик демонів? Бісів провісник, настільки величезна самооцінка, що заборонив усіх інших владик демонів, навіть вигаданих», ― промайнуло в її голові, а дівчина тим часом підбирала потрібні слова, хоча й прекрасно розуміла, як влипла.

― Ну-у, я… я говорила про свої книги! ― розвела руками Бек, широко розплющивши очі і зиркаючи то на одного, то на іншого. ― Так, я пишу книги!

― А, ― замислився азіат. ― То чим же ти таким займаєшся, що маєш час на написання книг?

«Точно! В них же тут середньовіччя… комп’ютерів немає, все вручну!»

― А… а ви?! У вас же теж повно часу, аби містом гуляти?! І… по барах вештатися! ― змахнула рукою Бек, тут же усвідомивши, скільки лишнього наговорила…

Один з демонів, найкрупніший, тут же на неймовірній швидкості наблизився до неї і процідив серйозним голосом:

― А ти хто така, раз наважуєшся так говорити із нами?

Бек відчула, що до інфаркту зовсім недалеко. Її обличчя, сповнене нервовим сміхом і ніяковістю, тут же побагровіло.

― Я… я… я… я служанка Багряного провісника! ― випалила вона перше, що спало на думку.

«Господи, невже я це сказала???» ― прозвучало у голові дівчини і її охопила дика огида за власні слова.

― А тому відійдіть від мене! ― виставила вона вперед вказівний палець. ― Ви не маєте права мене торкатись!

― Ха-ха-ха-ха! ― зареготали двоє демонів на фоні.

Найкрупніший противно вишкірився, всміхнувшись мерзенною посмішкою. Він виставив напоказ свою гнилу щелепу, більшість із зубів якої вже давно повипадали. Тоді простягнув засалену руку і, схопивши Бек за плече, різко притиснув до стіни фасаду.

― Щось мені здається, що ти брешеш, ― проговорив демон, принюхуючись до неї. ― І ще думаю, що ти навіть не демон зовсім.

Його товариші тут же опинилися поруч, обступили його і вирячились на Ребекку, у якої вже серце пішло в п’ятки. «Ой, це погано! Дуже погано! Вони мене розкушують швидше, ніж я встигаю придумати нову відмазку! Так діло не піде! Слід їх провчити і ефектно забратися геть!» ― майнуло в голові дівчини, яка абсолютно забула, що з недавніх пір вона стала просто притягувати невдачі. Адже, можливо, володій вона і досі талантом «удача», то ніколи б і не зустріла цих місцевих бугаїв.

― Ти впевнений? ― запитав у крупного демона лисий. А тоді сам став приглядатися до Бек.

― Вона виглядає цілком, як людина, ― пробурмотів азіат.

― Але ж яка вона солоденька! ― раптом пропищав бугай, а обличчя його розпливлося в задоволеній гримасі. Він старався здатись милим, але це виглядало так противно, наче бомж раптом захотів прикинутись чистоплотним. ― Байдуже, хто вона! Крихітко, от би ти пішла з нами, ми би так гарно час провели!

― Та ви психи хворі! ― заволала Бек, тут же відштовхуючи його мерзенну руку із свого плеча.

Крикнувши це, Ребекка ефектно потягнулася до свого пояса, аби зняти батіг Одного шансу, епічно розгорнути його і надерти ці паршиві зади. Та в одну мить із жахом усвідомила, що зовсім забула один дуже важливий факт… щойно вона потрапила до Багряного провісника у морі каяття, батіг Одного шансу повернувся до нього!