Глава 128. Поглинуті тьмою

Анна сиділа на ганку дерев’яного лісового будиночка, звісивши ноги вниз. Вітер лагідно пестив її волосся, і дівчину це зовсім не дратувало – вона навпаки була тільки за щоразу закидати неслухняні прядки за вуха. Усе довкола здавалось суцільним умиротворенням. У лісі стояла всепоглинаюча тиша, а яскраве сонце, що пробивалося крізь численні гілки густих і височенних дерев, створювало враження непідробного затишку. Анна тільки зараз справді замислилась про те, що до сих пір ніколи не дозволяла собі цілковито насолодитися такими дрібницями, як звичайні посиденьки на ганку. Раніше вона думала, що постійно повинна кудись бігти, щось робити, була впевнена, що світ ніяк не обійдеться без неї. Та тепер… схоже, тепер вона зрозуміла, наскільки мізерне значення усе це мало для неї. Навіщо їй турбуватися про щось, якщо вона може сидіти зараз тут і насолоджуватися природою? І справді. Так набагато легше. Не хвилюватися ні про що. І ні про кого.

Неочікувано позаду Анни вималювався силует Джуліана. Він обережно підійшов і мовчки опустився на ганок поруч, лиш раз ковзнувши багатозначним поглядом по тілу дівчини.

Через якийсь час хлопець таки порушив тишу. Солодким голосом він проговорив:

― Ти також думаєш… ― він на секунду замовк, наче обдумуючи наступні слова.

― Що це рай? ― завершила за нього Анна, не відводячи погляду від стеження за крихітними спритними пташками на дереві в кількох метрах від будиночка.

― Т-так, ― невпевнено озвався Хантер.

― Це рай, ― ствердно сказала Уеллінг, а на її обличчі засяяла безтурботна посмішка. ― Я…

Джуліан несвідомо перевів очі на дівчину. В його погляді виднілось цілковите захоплення красунею, що сиділа поруч із ним.

― Я хочу залишитись тут назавжди, ― прошепотіла Анна, також повернувшись обличчям до хлопця.

Від цього Хантер помітно розгубився, та, зрештою, досить швидко вгамував емоції, ніяково почесавши потилицю:

― Гадаю… це досить непогане місце, аби… ― він роззирнувся довкола. ― Аби залишитись.

― Я… я завжди мріяла, що ми з тобою житимемо у подібному місці, ― промовила Анна, абсолютно незважаючи на дещо смішну поведінку хлопця. ― І зараз, коли ми сидимо тут двоє… коли нам більше не потрібно кудись спішити, щось робити… я… я думаю, це саме те, що зробить нас щасливими.

Джуліан на секунду зам’явся, а тоді перевів погляд туди ж, куди були спрямовані очі Анни ― на гніздо тих двох пташок, що порхали між гілками дерев. Знайшовши поживу, дві крихітні істоти поспішили до свого дому, де їх чекало чимало голодних ротиків. Краєм ока Джуліан помітив на обличчі Анни безтурботну усмішку. І саме тоді він почав усвідомлювати, що ці пташки в очах Анни не просто крихітні створіння тваринного світу… вони уособлюють їх самих.

Ми можемо тут залишитись…

Гадаю, це чудове місце, аби залишитись…

Це рай…

Рай.

***

В очах Анни відбивалось світло місяця. Вона стояла у темному приміщенні, вщент заваленому різним мотлохом, покритим шаром пилу. І, хоч довкола стояла суцільна темрява, поруч із дівчиною можна було розрізнити обриси Джуліана, а навпроти них ― незнайомого чоловіка у чорному пальто. Обличчя його ховалось за каптуром, хоча навіть попри це Анна вже не вперше ловила себе на думці, що у цього чоловіка узагалі немає обличчя. І справді, скільки вона не намагалась зазирнути під каптур… зрештою, ні, це не може її цікавити. Вона повинна слухати, що він говорить. Важливо тільки це. 

― …отож, така ваша ціль. Як тільки здійсните, перейдемо до наступної, ― сказав незнайомець, закінчивши довгу розповідь. ― Вам усе зрозуміло?

― Ні, ― одразу ж відрубав Джуліан. Його тон не нагадував звичний із ноткою сарказму чи іронії. Він був неймовірно серйозним. ― Якого біса ми маємо тобі прислуговувати?! Ця стерва Айвазіс сказала, що, після того, як ми звільнимо тебе, зможемо назавжди позбутися усього, що приносить нам біль!

Голос незнайомця ні на мить не похитнувся. Він не став підсміхатися, абощо. Він просто пояснив спокійним, як і раніше, тоном:

― Ви досягнете благополуччя, Марта Айвазіс вам не збрехала. Та, перш ніж це станеться, ви повинні забезпечити благополуччя тому, хто зможе забезпечити його вам.

― Он як! ― різко відрубав Джуліан, махнувши рукою. ― Значить, нас просто використали! Хто ти взагалі такий?! Ти ж не Зевс навіть, то якого біса смієш нам наказува…

Та не встиг він і слова сказати, як його рот наче скотчем заклеїли. Замість слів тепер із нього виривалось грізне мугикання. Незнайомець у каптурі підійшов ближче. Рука Анни здригнулась, однак вона не наважилась завадити чоловікові. Підійшовши до Джуліана, котрий не міг не те, що слова промовити, а навіть з місця зрушити, незнайомець прошепотів:

― Ви виконуватимете те, що я прошу, поки не вдосконалитесь хоча б до мого рівня. Коли зможете чинити супротив, станете вільними. Але до цього… ви продовжуєте служити Володарю, ― відсторонившись на крок назад, незнайомець продовжив: ― Не бачу сенсу для того, аби сваритись. Усі ми, ― поглянув він також на Анну, ― в однаковій ситуації. Ми ― посланці клану Душ. Ми служимо нашому Володарю, тому, хто наділив нас силою безсмертя. У нашому клані діє правило сили ― той, хто сильніший, може віддавати накази слабшим, однак усіх нас об’єднує служіння Володарю. Ви не можете ухилитися від цього, допоки не здійсниться основне бажання Володаря. І… якщо тебе це дійсно так хвилює, ― звернувся він особисто до Джуліана, котрий досі перебував під впливом невідомої сили, що забороняла йому рухатися та говорити. ― Ти можеш просто заблокувати емоції. Як зробила вона, ― зиркнув незнайомець на Анну.