Глава 127. І тоді, коли вона думатиме, що перемогла, її спіткає жалюгідна смерть.

Поруч із входом у печеру на острові Корфу, недалеко від селища під назвою Афіонас, на великому камені сиділа Рейчел. Вона мочила ноги у морській воді, помахуючи ними туди-сюди.

Аж раптом дівчина різко здригнулась, наче її хтось налякав.

Та от ні позаду, ні збоку, ні будь-де інакше нікого не було. На цьому березі вона була абсолютно одна.

В наступну мить із її уст проти власної волі вирвалось:

― Рейчел!

Дівчина отетеріла і закричала:

― А-а-а! Що?!

― Це я! Я! ― веселим голосом заговорив рот дівчини.

Аж тоді до Рейчел почало доходити…

― Хуа Ян?! Ти… ти повернувся?! Усе закінчилось?! ― дівчина скочила на ноги, аби підійти до печери. ― Але… де всі?

Хуа Ян промовив її устами:

― Рейчел… я… я розповім тобі усе з початку, але спершу… спершу я повинен второпати, як узагалі зумів вижити…

***

Щойно Анна та Джуліан зникли із тронного залу, у ньому залишилось два трупи. Один із них належав богові смерті, Аїду, котрий валявся поруч із власним троном у гігантській калюжі крові. Інший же, здавалося б, належав Марті Айвазіс. Та от… щойно Анна і Джуліан, ставши безсмертними посланцями Зевса, зникли, труп прийняв свою істинну форму.

То виявився якийсь демон, що просто прийняв її облік!

Справжня ж Айвазіс уже була в аеропорту острова Корфу і чекала на свій літак разом з Ієном Адлером. Згодом вона приземлилась у США і дісталась Уортонського Бункера. Це мав бути звичайний день, адже усе йшло за планом. Вона змогла перехитрити саму смерть. Так, вона чудово знала, що Зевс накаже своїм новим посланцям убити її, тому підсунула йому демона, що змінив облік.

Марта була надзвичайно задоволена собою, тому навіть дозволила Ієнові Адлеру сьогодні наїстися демонічних горішків більше, ніж будь-коли раніше.

Дівчина проходила по коридору Бункера, коли повз неї пройшла якась інфеністка і попрохала відвідати кабінет місіс Адлер.

― Сара хоче мене бачити? ― здивовано запитала Айвазіс.

― Так, ― кинула дівчина. А тоді додала: ― Вас обох.

Що ж робити, довелось їм піти. Кабінет виявився відчиненим. Але… сиділа там не лише Сара Адлер. На столі для конференцій, за яким сиділо чимало інфеністів, лежало тіло Мії. Воно було абсолютно неушкоджене вогнем, хоча Анна була впевнена, що воно згоріло при пожежі у будинку в лісі, який ненароком розпочала Ребекка. Упізнавши тіло, Марта відчула, як холоднішає по всьому тілу… вона хотіла утекти прямо зараз, хотіла бігти, піджавши хвіст, бо все вказувало тільки на одне…

Марта пробіглася очима по всіх присутніх. За столом сиділо чимало інфеністів, яких вона знала заочно. Серед них також були Деніел та Люсія… а ще Нейт із крапельницею. Із них насуплений погляд Айвазіс перевела на Сару Адлер, що сиділа за своїм столом. Руки вона тримала під ним. На обличчі Марти промелькнула нервова усмішка:

― Здрастуй, Саро…

Обличчя Сари не похитнулось у жодній емоції. Вона лиш сказала:

― Доброго дня, Марто.

Після чого різко встала з-за столу, оголюючи пістолет. Вистріл був надзвичайно точним ― прямісінько в лоб Айвазіс. У Марти не було жодного шансу сказати бодай слово… вона замертво звалилася просто під ноги ошелешеного до неможливості Ієна, котрого в ту ж мить під руки взяли двоє крупних інфеністів, тут же одягаючи наручники.

Усі присутні інфеністи, певна річ, перебували в не меншому шоці від подій, що відбулися. Вони почали інтенсивно перешіптуватися про все, поки Сара наказувала двом крупним інфеністам супроводити Ієна в камеру. Серед усіх, хто сидів за столом, мовчав лише Деніел Берк. Він сидів, глибоко занурившись у власні думки і дивлячись то на труп Марти із простреленою головою, то на труп Мії на столі. «Я так і знав, що ти зумієш перехитрити їх усіх, чувак», ― пронеслося в голові хлопця.

А Марта… вона назавжди заплющила очі, зловивши кулю в лоб. І, фактично, її погибеллю стала саме та, що, по її словах, приносила в її життя світло. Яка іронія. Тіло Віспи вона спалила, а Мію не змогла… хтозна, можливо, почуття до Мії і були єдиною правдою у сповненому брехнею житті Марти Айвазіс. Хтозна, хтозна…

***

Анна і Джуліан з’явилися із хмари тьми посеред шумної вулиці Нью-Йорка. Певна річ, чимало людей одразу ж оглянулися на них ― не кожен день побачиш прояв істинної магії просто серед центру! Та натовп був таким великим, що, по суті, мало хто це помітив і більшість людей, заклопотані своїми справами, просто пройшли мимо.

Виглядали ці двоє, м’яко кажучи, підозріло. Анна тримала у руці кинджал Вічності, а Джуліанова футболка та сорочка були розідрані на животі і він ішов так, світячи голим торсом. За якийсь час вони завернули у провулок. Там пройшли до якогось старого закинутого магазинчика, відчинили двері й увійшли всередину.

З вулиці їхні обриси було погано видно, але тоді всередині ввімкнулось світло. Тепер можна було помітити, що прийшли вони до якогось високого чоловіка у суцільній одежі ― пальті, чи то плащі…