Глава 120. Дух Вогню розповість вам свою історію. Частина третя.

Суть була зрозуміла. Туземці поклоняються богу, якому потрібно приносити людей в жертву шляхом спалення. У цієї проблеми існувало два вирішення ― або всім об’єднуватись, робити зброю і вступати в сутичку з туземцями, або ж…

Перший варіант було відкинуто досить швидко по причині того, що чисельність аборигенів була нікому невідома і таким чином вони ризикували підписати собі смертний вирок. Звичайно, ніхто не відкидав можливості й того, що туземці не дотримаються обіцянки і нікого з острова не відпустять навіть після того, як того одного нещасного буде принесено в жертву.

Вирішення проблеми прийшло доволі швидко. Якщо із першим варіантом вони абсолютно точно ішли на вірну смерть, то другий був далеко не таким програшним.

― Так, точно… ми повинні погодитися. Вони не дозволять нам піти і втікати по острову теж не вийде. Хтозна, які там у них пастки…

― Навіть якщо ми спробуємо боротись, вони візьмуть нас кількістю… ми голодні, виснажені, непристосовані до життя в таких умовах…

― Ми надто багато настраждались. Нам усім потрібно додому. І у нас є шанс туди потрапити, ― говорив Мо Шень Юй.

Хуа Ян сидів в куті печери, підбігавши ноги під себе і стараючись не слухати балачки експедиторів. Він уже був готовий до того, що усі вони приречені на загибель.

― Погодитися??? ― почувся тонкий голос чоловіка, котрий заступався за Хуа Яна раніше. ― Але ж ви розумієте, що для цього нам доведеться обрати когось для принесення в жертву! Як ви плануєте це зробити? Кинути жереб?!

Мо Шень Юй обвів його докірливим поглядом і проголосив:

― Чому потрібно вирішувати усе випадковістю? Це буде не зовсім справедливо, враховуючи, що серед нас уже є той, хто може врятувати становище.

Чоловіки різко почали перешіптуватися. Хуа Ян відчув на собі погляд Мо Шень Юя і підвів голову. Хлопець виглядав виснаженим і злегка шокованим. Він знав, що цей тип відкрито його недолюблює, але зараз розмова набувала надто неочікуваного повороту…

― Ти що, надумав стати жертвою? З глузду з’їхав, старина Мо? ― загудів хтось. ― У тебе ж жінка й діти!

Мо Шень Юй не зводив очей з Хуа Яна. Хлопець пильно дивився на нього, намагаючись не здаватись легкою здобиччю.

― Так, я знаю, ― холодним голосом озвався Мо Шень Юй. ― Я не збирався це робити і говорив не за себе. Якщо так поглянути… у всіх нас є ті, хто чекає нас вдома. У мене дружина і діти. У тебе, Сі Мень, також дружина і син. У вас двох є сім’ї і навіть внуки, ― чоловік оглядав кожного із експедиторів, говорячи про них. ― У тебе, наскільки я пам’ятаю, хвора матір. Тобі категорично не можна тут залишатися, ― чоловік, на якого він поглянув, поспішно закивав. ― Та навіть ти, страшний роззява, ― звернувся він до чоловіка, що заступався за Хуа Яна. ― У тебе, прищавого боягуза, є дружина. Вагітна! ― наголосив Мо Шень Юй. ― Лиш один з нас не має нікого, хто чекає його за межами цього острова.

Проговорюючи це повільно і дуже небезпечним тоном, Мо Шень Юй пильно дивився на Хуа Яна. Усі експедитори робили те ж саме, бо з точністю до мілісекунди слідкували за поглядом містера Мо протягом усього його монологу.

Хуа Ян вмить відчув себе загнаним в кут. Хоча, по факту, саме там він зараз і знаходився. В куті. На нього вирячились більше десятка очей. Ці люди були абсолютним стадом на чолі з підступним Мо Шень Юєм. І вони були готові підтакнути усьому, що вилетіло б із його паршивого рота. Тільки б у цьому звучали хоч якісь нотки на їхнє спасіння.

― Він. Цей малий паршивець мало того, що винен у тому, що за нами ув’язалися ті туземці… так ще й користується нами, буцімто ми щось йому винні! Знаєте… ― на обличчі Мо Шень Юя промелькнула відкрита агресія. ― Я вважаю, що то не добре так говорити, зважаючи, що покійний Хуа Чжан Сін був прекрасним другом і лідером… але його син ― найгірше, що могло з ним статись. Ви ж усі це бачите, чи не так?!

На мить у печері запанувала тиша. Хуа Ян дивився на Мо Шень Юя уже без шоку в очах. Цей чоловік уже не міг його нічим здивувати. Хлопець лиш сподівався, що інші не підтримають таку безжальну свиноту, як він. Він знав, що віра в людей у його серці ніколи не згасне, якщо проти нього буде лише один з них. Він здатен перенести те, що той його ненавидить, навіть якщо ця ненависть нічим не доведена. Та от якщо народ бездумно слідуватиме за ним…

Як зненацька хтось сказав:

― Це правда. Ми приносили йому їжу і питво протягом п’яти днів після смерті пана Хуа. А він навіть «дякую» ні разу не сказав. Наче це були прямі наші обов’язки. Наче ми просто його слуги.

Хуа Яна миттю обдав шок. Мороз пробігся по шкірі зі спини, закінчуючись на кистях рук і ступнях ніг неприємними мурашками.

І це ті люди, з якими він поділився в шлюпці своєю останньою їжею??? Це ті люди, яким він віддав свій шанс на виживання?! Ті люди, що ставились до його батька із повагою?! Та правий був його батько, коли казав, що людям не можна допомагати!

― Точно-точно, ― підхопив іще хтось. ― Він просто малий хлопчисько, котрий навіть в університет не хоче вступати. А усі ми вже займаємо місце у суспільстві і приносимо йому користь.

― Ми повинні вернутись хоча б для того, аби нанести цей острів на карту і попередити людей, аби ніхто сюди не сувався.

― Підтримую!