Глава 119. Дух Вогню розповість вам свою історію. Частина друга.

Горловина фляги торкнулась засохлих губ Хуа Чжан Сіна. Тремтячими руками Хуа Ян намагався напоїти батька водою, але перші краплі пролились мимо.

― Ну ж бо, тату, тобі треба попити… прошу, пий, ― приговорював він.

Хлопець уже встиг роздати фляги іншим експедиторам і всі вони жадібно спорожнювали їх, поки Хуа Ян намагався напоїти батька.

― Що? Земля? ― раптом розплющив очі Хуа Чжан Сін.

Він лежав спиною до дерева, у затінку джунглів, але якраз на самому їх початку. Звідси було добре видно пляж і море, а також заворожуючий захід сонця. Хуа Чжан Сін перебрав у руці пісок, змішаний із землею і таки погодився випити води з рук сина. Випивши не більше половини фляги, чоловік обвів очима сина, тоді інших експедиторів, і сказав хриплим і дуже слабким голосом:

― Давно ми тут? Як ви знайшли землю?..

Один з експедиторів йому відповів:

― Це просто чудо… земля показалась на обрії якраз тоді, коли ваш син поділився із нами горіхами. Я не хотів їх їсти, бо думав, що краще вже сконати від голоду швидше, аніж відтягувати цей момент… але тоді ми побачили землю! Я вкинув горіхи в рот і ми почали гребти з усіх сил…

Через якийсь час з джунглів повернулися Мо Шень Юй і Су Сі Мень. Останній взявся оглянути рану Хуа Чжан Сіна, аби промити її водою і змінити пов’язки. Хуа Ян відсторонився убік, але погляду з батька не звів. Той не смів перечити, або ж просто не мав на це сил…

Містер Су зняв пов’язку, сильно промочену кров’ю і гноєм. На світло показалось дуже неприємне видовище. Один з експедиторів, що спостерігав за усім, миттю відвернувся. Він зробив це тихо, але Хуа Ян встиг чітко це засікти. Нога Хуа Чжан Сіна виглядала препаршиво. Поріз нітрохи не затягнувся і тканини всередині виглядали буквально чорними. Окрім того, краї його загноїлись і довколишні тканини здавались пекельно червоними. Чоловік увесь був покритий холодним липким потом і злегка трусився у пропасниці. На дотик Су Сі Мень легко визначив, що у нього досить велика гарячка і наказав експедиторам намочити пов’язки і покласти йому на лоб. Сам же містер Су збирався провести відсікання загноєних і некротизованих тканин. Вони розвели вогонь, простерилізували у ньому ніж, і Су Сі Мень успішно провів міні-операцію. За усім цим Хуа Ян спостерігав зблизька, при цьому не зронивши ні слова. При світлі вогнища його зосереджене і майже непорушне обличчя виглядало зовсім дорослим.

На наступний день батькові не стало краще, незважаючи на спроби Су Сі Меня йому допомогти. Та що? В ті часи не існувало антибіотиків, а у них із собою не було навіть спирту, щоб належним чином продезінфікувати рану.

Весь день вони провели в джунглях. Половина експедиторів відправилась вглиб, аби вполювати що-небудь, або ж знайти їстівні плоди. Інша частина пішла за водою. Хуа Ян ж залишився із батьком та Су Сі Менем.

Хуа Чжан Сін перебував у свідомості, однак продовжував лежати із заплющеними очима, посилаючись на те, що світло його дуже дратує. Якийсь час панувала тиша, і ентомолог раптово порушив її:

― Хуа Ян, підійди, ― сказав він.

Хлопець тут же зірвався з місця і за мить опинився поруч із батьком.

― Я тут, ― у погляді хлопця виникло ледь помітне збентеження. Він щосили старався тримати себе в руках.

― Хуа Ян, п’ять хвилин тому приходила мама. Вона сказала, щоб ти ретельніше вчився. Вона найме тобі вчительку з каліграфії.

Хуа Яна різко пройняли дрижаки. Його мама померла десять років тому! Су Сі Мень, який добре чув усю розмову, наблизився до них. Він одразу зрозумів, у чому справа.

― У нього галюцинації.

Чоловік торкнувся рукою чола Хуа Чжан Сіна і тут же забрав її.

― Температура не падає…

― Але ж ви учора… ― стрепенувся Хуа Ян, різко підвищивши тон. ― Але ж… ви! ― хлопчина різко скочив на ноги. ― Що з моїм батьком?!! ― у відчаї прокричав він.

Су Сі Мень холодно зронив:

― Ти бачив його рану…

― Ні! ― відрубав Хуа Ян. ― Я не хочу цього чути! Не смійте говорити! Мій батько не помре! Скажіть, що потрібно зробити! Можливо, знайти якусь рослину, яка могла б допомогти, або… може, настій якийсь зробити із кори дерев???

Су Сі Мень залишався таким же холодним:

― Я не знаю, які тут є рослини. Усе це без толку. У нього інфекція. Її уже не зупинити. Це зараження крові.

Хуа Ян змінювався на очах. Його обличчя скривилось у відчайдушній гримасі.

― Ні… ні… ні! Мій батько не помре! Не помре! ― закричав він, поступово відходячи вглиб джунглів. ― Ні! Ви брешете! Ви усі брешете!

Наступний день пройшов нічим не краще за попередній. Хуа Чжан Сіну було все так же погано, з’явилася задишка, і було прийнято рішення просунутись далі в джунглі, аби убезпечити себе від шаленої спеки. Експедитори нашвидкуруч змайстрували щось подібне на невеличку халабуду із гілок та листь дерев і помістили всередину Хуа Чжан Сіна.

Хуа Ян досі не повернувся із джунглів відтоді, як учорашнього дня утік, дізнавшись від Су Сі Меня, що його батькові залишилось зовсім недовго. Хлопець не хотів цього визнавати, тому намагався утекти якомога далі. Та коли добіг до скель і забрався на вершину найменшої з них, усвідомив, наскільки дурним був і вже хотів злізати, як раптом увагу його привернуло дещо внизу, по той бік від скель. Аби краще бачити, Хуа Ян заліз на пальму і напружив зір. Тепер до нього навіть почали долинати звуки.