Глава 117. Місто Величі.

Бек і Хуа Ян рушили за Лі Дуном і Лі Туном, котрі вивели їх через широкі дерев’яні ворота із обійстя на вулицю. Дорога була достатньо широкою і викладеною із темно-червоного каменю. До того ж, ніч у місті Величі виявилась якоюсь особливою. На небі перебувало чимало дрібних хмар багряного відтінку, що створювали враження перебування в якійсь відеогрі, але аж ніяк не в реальності.

Дорога пролягла повз обійстя, котрі ззовні були однаковими за планом будови, але різними за деталями та кольором фасаду. Попереду розкинувся невисокий пагорб, дуже щільно забудований будівлями у давньокитайському стилі.

Вони рухалися прямо туди, оминаючи обійстя. Та досить скоро вулиця стала набагато веселішою. Схоже, вони наближалися до більш жвавих районів міста Величі.

Тут повсюди висіли китайські червоні ліхтарі, з’явилося більше вивісок із надписами англійською мовою (що явно не вписувалося в загальну картину давньокитайської вулиці). Бек помічала, що чимало будівель являються постоялими дворами або просто невеликими забігайлівками. Більше того, у цьому районі вулиці не пустували. Повз них проходило чимало народу, однак назвати їх людьми було важко. А от демонами, породженнями зла, запросто.

Велика кількість жителів міста Величі, проходячи повз, ще довго озиралися і Бек прекрасно розуміла чому ― вона інфеніст і вони чують це здалеку. Не кожен же день побачиш у столиці демонів інфеніста в компанії духа Вогню і двох вірних підданих Багряного провісника у морі каяття. Деякі демони і демониці, проходячи мимо них, поглядом кланялися Лі Дуну і Лі Туну. Хуа Ян нервово кланявся їм у відповідь, а Бек щоразу штурхала його ліктем, мовляв, не привертай лишньої уваги.

До слова про жителів міста… Хоч вулицею вони проходили доволі швидко, Бек встигла запам’ятати кілька образів, що засіли в її голові буквально від одного лиш погляду на них.

Скажімо, проходячи повз торгову лавку, дівчина зауважила за ним постать, цілком схожу на звичайну людину. Та коли він обернувся, Бек з жахом виявила, що на його грудях знаходиться ще одне людське обличчя! У нього були налиті кров’ю великі очиська і рот з гнилими зубами, тож Бек поспішила відвернутись, а демон тим часом зареготав, дивлячись їй услід.

Через якийсь час вона відрізнила із натовпу жінку-демоницю у довгому червоному кімоно. Сама жінка не була азіатської зовнішності, але от тримала за руку маленьку чорноволосу дівчинку. І все би нічого, бо, по суті, окрім надто блідої шкіри і червоних очей, демониця нічим не відрізнялась від звичайної жінки, якби раптом до Бек не озирнулась дівчинка. Виявилось, що у малечі довкола шиї обвита петля, а тіло її синюшно-фіолетове, наче вона була живим трупом, якого щойно зняли з петлі. Коли дівчинка всміхнулась, Бек просто жахнулась ― із її рота виліз довжелезний язик, який, діставши до землі, підібрав звідти якийсь шмат м’яса і закинув в рот.

Поруч знаходилась лавка м’ясника. Принаймні так подумала Бек, побачивши підвішені закривавлені стегна якихось тварин по периметру прилавку. Та коли придивилась уважніше… за прилавком побачила м’ясника, який рубав сокирою когось живого! Той видавав писк:

― А-а-а! Аха-ха-ха! Лоскотно!

Дівчина придивилась… на столі для обробки тушок лежала потвора з людською головою і цілком нормальним тілом, та от в нього замість рук було ще дві ноги, які якраз і відрубував м’ясник! Второпавши, що за ними спостерігають, м’ясник різко розвернувся і від одного його виду серце Бек ледь не зупинилось. Він був дуже крупним жилавим чоловіком із шкірою ядерно-бронзового кольору.

Демон поглянув на неї і висолопив крупний фіолетовий язик, облизуючи ним губи і забризкуючи все довкола великою кількістю слини.

― Ходи сюди, кралечко, ― прогугнів він.

Бек від жаху наїжачилась і вчепилась у вузький рукав темно-червоного ханьфу[1] Хуа Яна. Він тут же прошепотів:

― Чш-ш, спокійно, поки я з тобою, ніхто на нас не нападе.

Не дуже-то це й заспокоювало, щойно Бек згадувала, що магічні сили Хуа Яна були запечатані «простеньким», як сказав Лі Тун, закляттям.

На щастя, досить скоро вони звернули із центральної вулиці й знову йшли по погано освітленій дорозі між обійстями. «Подумати тільки! В усіх цих садибах живуть такі потвори!» ― пробігло в голові Ребекки. Зі страху від того, з чим вони ще можуть зіткнутись, вона сильніше стискала тканину рукава Хуа Яна. Аж тоді Лі Дун і Лі Тун зупинились і перший повідомив безтурботним голосом:

― Прийшли.

Бек підняла голову. Вони стояли перед не надто примітною будівлею в китайському стилі, абсолютно не освітленою як ззовні, так і всередині. Хуа Ян здивовано пробелькотав:

― Е-е-е, але ж хіба ви не вели нас до резиденції Багряного провісника у морі каяття? Це ж… це ж…

Та не встиг він договорити, як Лі Дун жорстко схопив його за плече, а Лі Тун Ребекку під руку. Демони повели їх просто в будівлю. Важкі двері Лі Дун відчинив з допомогою закляття ― Бек встигла тільки помітити його згасаючі обриси, як двері вже відчинились самі по собі і вони опинились у приміщенні зовсім не схожому на резиденцію Першого демона клану Сили.

То було не що інше, як звичайна тюрма!

***

Взагалі, Анна не була впевнена, що магія, яка здійснює бажання протилежним чином, зможе реалізувати її слова. В якусь мить дівчина навіть пошкодувала, що загадала це, але тоді з кают-компанії долинув тихий шепіт: