Глава 116. Озеро нездійснених бажань.

Анна чітко пам’ятала момент, як падала у воду. Тому практично одразу, щойно перед її очима з’явились бульбашки повітря, дівчина відштовхнулась ногами і руками й майстерно почала спливати. Виплеснувши голову над рівнем води, дівчина зробила глибокий вдих і розплющила очі. Триматись на плаву було легко, от тільки… озираючись, Анна з жахом виявила, що знаходиться посеред величезної водойми, а береги… вона абсолютно не бачила берегів з жодної із сторін! Дівчина вертілась туди-сюди, ошелешено вдивляючись в горизонт і щоразу запевняючись у тому, що опинилась у відкритому морі!

Думки заполонила суцільна паніка: «Як же це… як так могло статися? Невже смерч був настільки сильним??? Як мене могло віднести в море???»

Опинитися посеред відкритого моря в глибоку ніч та ще й з абсолютно пустими руками… ех, такого вона не бажала нікому!

Жах пронизав Анну до самих кісток. Це ж що, тепер доведеться перепливати море? Так, будучи інфеністом, вона стала надприродно витривалою, але ж хіба цього вистачить, аби переплисти море?! Певна річ, ні! Вона просто сконає тут від спраги і голоду! Та такі думки лунали в голові Анни зовсім короткий період часу. Дівчина почала тверезо мислити буквально через кілька хвилин перебування у воді. «Ні, я не могла опинитися посеред відкритого моря. З точки зору логіки це неможливо. Мене принесло сюди смерчом, а над водою вони не поширюються… хоча… мої знання в цьому не надто великі…» ― поки дівчина думала, поруч із нею почулись звуки булькання, а після цього різкий сплеск. Анна озирнулась і побачила…

***

Ребекка отямилась посеред темряви. Ця обстановка була їй добре знайома. Останній раз подібне спостерігалось уві сні і тоді до неї доносився відчайдушний голос маленького хлопчика, котрий благав «показати йому світло», а в кінці так налякав її, що у вухах дівчини ще хвилин п’ять відлунням звучав його пронизливий голос. Тож тепер, коли дівчина знову опинилась в цьому повному темряви місці, її одразу пронизали неприємні мурашки. Про всяк випадок вона затулила вуха руками і боязко роззиралась довкола, очікуючи наткнутись на чортзна-що. Аж раптом прозвучали приглушені голоси:

― Вивести його звідси! Скоріше, скоріше!

Бек шоковано опустила руки з вух і зрозуміла, що це звучав грубий чоловічий голос. В наступну мить дзвякнули ключі, а тоді пролунав звук відкривання залізної колодки, скрип металу… і враз перед очима прояснішало ― хтось зірвав з голови Бек чорний мішок. Так ось через що їй здавалось, що довкола так темно! Дівчина шоковано окинула очима трьох крупних мужиків азіатської зовнішності, одягнених у військові обладунки явно далекого століття. При поясі у кожного виднілись широкі шаблі.

― Це він? ― прогримів один з чоловіків, що якраз скинув мішок з голови Ребекки.

Він запитав це, повернувшись до третього чоловіка, що стояв найдальше з усіх і виглядав більш-менш адекватно у порівнянні з іншими двома. На ньому були дорожчі обладунки і чистий натільний одяг. Також він був акуратно зачесаний (на голові виднівся один чорний пучок, прикрашений непримітною заколкою у формі трикутника) та чистий. Судячи з вигляду, він був у них головним, можливо, якимось полководцем, а то були прості воїни.

Кивнувши воїнові, чоловік склав руки на грудях, оцінююче дивлячись на Бек. Дівчина не могла нічого второпати…

«Що в біса відбувається? Це ж сон, так?» ― пролунало в її голові і вона не менш ошелешено стала роззиратись по сторонах. Виявилось, що Бек отямилась у тюремній камері та ще й невідомо у якому столітті. І… чому вона узагалі розуміла цих мужчин, якщо вони в принципі не мали б розмовляти англійською?

Та в ту ж мить воїни жорстко підхопили її під руки і виштовхали з камери, у якій навіть ліжка не було ― одне тільки сіно, розкидане по периметру. І сморід… довкола стояв просто неймовірний сморід! А коли воїни тягнули Бек по коридору повз безліч аналогічних камер, дівчина чула завивання ув’язнених. Чи то з болю, чи то з відчаю, чи від хвороби ― було не ясно. Та щось підказувало Бек, що думати їй слід зовсім не про це. Її витягнули із камери, а це могло привести тільки до двох наслідків, зважаючи на все довкола: її достроково звільняють, або ж ведуть на страту. Від згадки про останнє дівчину пронизали неприємні мурашки… усе виглядало таким реальним… Бек була впевнена ― це не може бути нічим іншим, аніж сном! Але… навіть якщо кат обезголовить її уві сні, це буде не надто чудовим враженням… та й, враховуючи, як вона відчуває запахи, бачить і… навіть відчуває… (дівчина ніби між іншим торкнулась рукою холодного обладунку воїна, що її тягнув з одного боку) усе це іде геть не до добра. Від страху вона пробелькотала:

― Хто ви такі? Де я???

Їй відповіли одразу ж:

― Ха! Задумав вдавати, що втратив пам'ять? Вдруге не проканає, телепню! ― жорстко озвався один з воїнів, шарпнувши дівчину за плече, аби рухалась швидше.

«Чо-о-орт… що ж відбувається? ― у Бек починалась паніка. ― Як я тут опинилась? Це що, телепортація в минуле? Але… ні! Ні ні! Секундочку, чому вони звертаються до мене, як до хлопця? Я ж дівчина! І це видно! Навіть якщо у них тут зневажають темношкірих…» ― дещо знітилась дівчина. І чомусь вирішила прокричати:

― Ей, я, взагалі-то, дівчина!

Хтозна, чому вона вирішила це крикнути ― чи то в пориві адреналіну, чи тому, що була впевнена, що нічого не буде, бо це просто сон…

Один з воїнів розреготався. Вони зупинились. І тоді перед очима Бек виникло противне засалене обличчя воїна: