Глава 108. Уже ніщо не врятує її від падіння в безодню. Частина перша.

Правду кажуть, коли втрачаєш рідну людину, втрачаєш частинку себе. Усі ми за життя хоча б раз замислюємось про те, що коли-небудь нам доведеться зіткнутись із смертю своїх батьків. Так, це природній процес, цього не уникнути. Усі через це проходять, і ти пройдеш.

Ми говоримо це собі, коли вперше в нашу голову приходять подібні думки. Та насправді… скільки б ми про це не думали, ніколи не зможемо справді усвідомити, як це. Як би ми себе не готували до цього… як би не казали «це природньо, усі через це проходять», нам усе одно буде боляче. Бо смерть ― це не те, на що себе можна налаштувати і не те, до чого можна підготуватись. Вона завжди приходить неочікувано. Навіть тоді, коли точно відома дата і година її приходу. Ми знаємо, що вона прийде, але сам її прихід усе одно неочікуваний. І якщо зі смертю батьків ми в кінці кінців справляємося, бо так чи інакше готували себе до цього… то зі смертю братів чи сестер справи геть інакші. Про це ми не задумуємось. Тому що, як же це так? Вас розділяє всього лиш кілька років, як же може бути так, що раптово хтось із вас помре? Ні-ні… цього не може бути. Ви доживете разом до старості і тільки тоді вже можна буде про це думати. Та що… тоді ви вже будете до цього готові… А зараз не готовий ніхто.

Анна теж не була готова.

Обличчя Анни змінювалось поступово. Спершу вона окинула очима Бек, потім Хуа Яна, а тоді в поле її зору потрапили тіла. Ступор охопив дівчину зненацька. Та так само швидко вона з нього і вийшла.

― ДЖЕЙМІ! ― заволала Анна, тут же зірвавшись з місця.

Джуліан навіть не намагався її затримати. Він бачив все те ж саме, що і вона. Та різниця була в тому, що кожен з них у той момент бачив тільки одну людину. Вони обоє прошмигнули повз Бек і Хуа Яна на швидкості інфеністів і кинулись до тіл.

― Джеймі! Ні! ― заридала Анна, просто давлячись сльозами. Руками вона обхопила голову брата і притиснула до грудей…

Шок поглинув Анну так стрімко і таким величезним потоком, що навіть сльози і ті застрягли в очах. Дівчина закричала що було сил…

― А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А!!!

Цей крик був настільки пронизуючим і несамовитим, що Бек на мить відчула, як щось всередині неї обірвалося.

Так, вона стикалась із смертю в ранньому віці, коли змушена була залишити власних батьків у палаючому супермаркеті, але… то було, відверто кажучи, давно і… хоч і залишило свій слід, проте зараз дівчина відчувала абсолютно інші емоції. Джеймі не був її братом і, по суті, вони не були настільки близькі, щоб називатися друзями, але вона спостерігала за його зростанням. Вона бачила, як він змінюється із малого занози у підлітка, а тоді в дорослого чоловіка… та щойно він став дорослим, його життю судилось припинитись. І цей факт неймовірно лякав Ребекку. А ще той, що дівчина гадки не мала, що насправді відчуває Анна у цю мить.

Уеллінг же просто продовжувала кричати… її голос вже хрипнув, але вона кричала, кричала, кричала і кричала.

Біль. Втрата. Порожнеча. Жар. Холод. Мурашки.

Відчуття одне за одним виринали всередині Анни, провокуючи вибухи емоцій, котрі вона віддавала у зовнішній світ непереривним криком.

Біль. Він був настільки сильним, що в якийсь момент Анні здалося, що її серце зупиниться просто зараз. О так, вона воліла, щоб це сталось прямо зараз. Вона хотіла, аби її серце зупинилось, щоб перестати відчувати весь цей біль, що поширювався усім тілом, починаючи від величезного кому в горлі.

Крик. Ось що було єдиним спасінням дівчини. І то, вона кричала, а біль хоч і не дужчав, та нікуди не зникав.

Порожнеча. Вона розпливалася по тілу безкінечною пеленою, так і свердлячи голову: «Його більше немає. Його більше немає. Його більше немає».

Жар. Холод. Жар. Холод. Біль. І знову біль. Один суцільний біль. Його більше немає. Немає. Джеймі немає. Твій брат мертвий. І твоя мама мертва. І батько. Усі мертві. Немає більше нікого. Усі мертві.

МЕРТВІ.

А з уст Анни долинало тільки несамовите:

― А-А-А-А-А-А-А!!!…

Ні. Ні. Так не може бути. Він не міг померти. Це неправда.

Так, після шоку завжди слідує заперечення. Цей ланцюжок ніколи не переривається. Спочатку ступор, потім шок, далі крик, а тоді заперечення. Заперечення ― найболючіше.

Він не помер. Він не помер. Він не помер. Він не помер.

― Джеймі! Джеймі! Я тут… я з тобою… сестра з тобою… все буде гаразд, ― Анна в той момент нагадувала божевільну.

Обхопивши голову брата руками, дівчина притискала її до себе і качалась туди-сюди, заливаючи одяг Джеймі слізьми.

Бек наважилась перевести погляд із Анни на Джуліана, котрий схилився над трупом Лети дуже обережно, наче той був скляним і міг розбитись в любу мить. На відміну від Анни, хлопець уже встиг пережити шок і знав, що Лета мертва, хоча до останнього і сподівався у протилежному. Зараз же всі сумніви відпали і він просто шоковано дивився на непорушне обличчя подруги дитинства, погладжуючи її холодну руку у своїй.