Глава 107. Обвивши ланцюгами його шию, я принесу тобі нестерпний біль. Частина друга.

Джеймі Уеллінг рухався між рядами сховищ. Він чітко пам’ятав номер того, в якому вони знайшли Лету, і знаходився вже зовсім поруч. З вигляду хлопець здавався стривоженим. В голові лунали різноманітні думки на кшталт: «Зрештою, нічого ж не станеться. Я прийшов просто поговорити. Минулого разу нам вдалося поговорити. Якщо я не здамся їм вороже налаштованим, вони пропустять мене. Тю! Та я навіть скажу їм, що, нехай слухають, про що ми говоримо, якщо бояться, що Лета розкаже щось зайве. Реально! Так і зроблю. Зрештою, вони не будуть мене убивати. Усе-таки, вони могли зробити це сто разів до цього. І тоді, коли ми тут були, і раніше… та навіть знайти наш дім в лісі! Простіше простого… все буде топ, чувак. Просто поговорити».

Та, незважаючи на те, що хлопець щосили намагався себе заспокоїти, це не дуже то й діяло. Він оглядався назад кожні п’ять секунд і трусився, як осиновий листок, щойно вдалині виникали якісь звуки. Тричі то були звуки кораблів з пристані, що розташовувалася поруч, і тричі Джеймі підскакував так, наче запихав руку в кип’яток.

В якусь мить він різко зупинився, а в голові прозвучало: «Е ні, ідея лайно, чувак. Зараз же повертайся назад. Усі там, мабуть, кіпіш такий навели, що скоро викличуть рятувальну бригаду. І справді, тобі слід вертатися якомога скоріше, поки ніяка тьма тебе не примітила. Або інфеністи. Хоча… якби вони тут були, вже давно почули б мене… хм, чи не означає це те, що тут нікого немає? Сховище ніхто не охороняє? Можливо, Марта не очікувала, що я з’явлюсь тут нині? Хм, це мій шанс. Не можна просто так його упускати», ― думки в голові Джеймі змінювалися із неймовірною протилежністю за долю секунди. Він знову зрушив з місця і подріботів швидкою ходою. Сховище під потрібним номером знаходилось всього лиш в кількох кроках попереду! Це стало неймовірним стимулом дістатися туди якомога швидше. За мить Джеймі вже стояв перед ним.

Швиденько озирнувся по сторонах… наче нікого. «Ох, як мені щастить! Можливо, минулого разу ми напоролися на інфеністів і слуг Аїда, бо з нами була Ребекка? Вона ж стала такою невезучою», ― промайнуло в його голові.

Він підійшов до дверей і виявив, що вони незамкнені. Одним помахом руки хлопець підняв їх угору і одразу ж освітив сховище ліхтариком.

***

― Ти запам’ятав номер сховища? ― запитувала Ребекка, коли вони з Хуа Яном бродили між рядами сховищ у пошуках Джеймі.

― Ой… ― винувато озвався дух Вогню. ― Але то таке. Я по запаху його знайду.

― Слу-ухай… ― прошепотіла Бек дещо наляканим тоном, озираючись назад. ― В мене якесь нехороше передчуття…

Хуа Ян тут же підхопив:

― Ану цить! ― засичав він шепотом. ― Налякаєш мене і я ненароком спалю тут все до чортиків. Ти ж цього не хочеш?

― Але… ― Бек все ще налякано озиралася назад.

Атмосфера між цими порожніми і абсолютно однаковими коридорами сховищ і справді стояла моторошна.  

― Серйозно, ― раптом озвався Хуа Ян переконливим тоном, повернувшись обличчям до Бек. ― Нема чого боятись. Навіть якщо тут з’являться ці бісові слуги Аїда, я зможу нас витягти так, як тоді. Та й це чудова можливість за одно перевірити дієвість нашого плану… ― дух опустив очі вниз, де на талії Бек висів батіг Одного шансу.

Ребекка лиш повела бровою і зрушила з місця:

― Ох, ти божевільний…

― Я? Ти вирішила летіти в інше місто рятувати брата своєї подруги. І це я божевільний? ― Хуа Ян кинувся слідом за нею.

― Тебе ніхто не заставляв йти! ― відрубала Ребекка.

― Ей! Це нечесно! ― зашипів Хуа Ян. Вони весь час говорили пошепки, але, чесно кажучи, зараз вже, схоже, ніхто про це не задумувався. ― Ти ж знаєш, я пішов сюди тільки тому, що ти моя подруга. Я не міг відпустити тебе одну!

Та щойно вони повернули в наступний коридор, радість миттю стерлася з облич. Те, що вони там побачили, ввело в шок обох… Ребекка від жаху скрикнула, тут же закриваючи рот рукою…

*** За декілька хвилин до цього

Джеймі увійшов всередину сховища, освітлюючи його ліхтариком з телефона. Лета знаходилась на тому ж місці, прикована до механізму, що не дозволяв їй втекти. Побачивши її, хлопець неймовірно зрадів і страх як рукою зняло.

― Лето! ― підбіг він до неї. ― Я вже думав, нічого не вдасться…

― Ти що тут робиш?! ― заметушилась дівчина. ― Зараз же йди! Якщо вони тебе побачать…

― Мені байдуже! ― тут же відрубав Джеймі. ― Я хотів побачити тебе… я не міг… Лето! Ти ж… ти ж теж сумувала, правда?

― Джеймі, тобі не слід тут бути! ― роздратовано крикнула азіатка. ― Минулого разу ви ледь утекли!

Та хлопець її не слухав. Він уже потягнувся до рук дівчини, аби поглянути на них, торкнутися…

Як в ту ж мить знадвору почулися жахаючі звуки наближення тьми. То було щось подібне на тихий нерозбірливий шепіт і шурхіт, наче щось сунулося по землі. Лета тут же стрепенулась:

― Швидше, тікай!

Джеймі відчував небезпеку. Страх буквально пронизував його наскрізь, але в пориві адреналіну він крикнув наступне:

― Ні! Тільки з тобою!