Глава 102. Елеонський Бункер.

За якийсь час по Анну приїхав Джуліан. Він прибув на одній із своїх машин і, оскільки то була тачка не з дешевих, залишив її перед входом в ліс. Коли хлопець прийшов до будинку, то застав Анну поруч із Ребеккою на подвір’ї. Дівчата сиділи на розкладних кріслах і бесідували про своє, дівчаче, іноді хихикаючи. Побачивши Джуліана, Анна одразу ж зістрибнула з крісла і кинулась йому назустріч.

― Нам пора, Іскорко, ― промовив він, рукою ніжно проводячи по її плечу.

― Вже? Ой, я щось навіть не зауважила, що пройшло так багато часу. Як зустріч із батьком?

― Ніяк. Хуа Ян натворив справ, ― Джуліан говорив це абсолютно беземоційним тоном, хоча на обличчі його красувалася харизматична усмішка. ― А ще він чекає тебе, Баранчик Сью, ― звернувся Хантер до Бек, що стояла осторонь. ― Що ж, на цьому етапі ми розділяємось.

― Ти вже приглянь тут за всіма, поки нас не буде, ― всміхнулась Анна, прощаючись із Бек, бо дівчина чомусь відмовилась від того, аби Джуліан підкинув її до Редвіллу, мовляв, хоче пройтися пішки.

Звичайно, малось на увазі пробігтися на швидкості інфеністів. Бек щиро всміхнулась Анні, тоді Джуліанові і зникла в лісі, перетворившись на мерехтливу цятку.

― А що це, вона залишила Нейті-пейті на твоїх? ― здивувався Джуліан, коли Бек і слід пропав.

― По факту, моя бабця сама наполягла, мовляв, ніхто не забезпечить йому потрібну концентрацію знеболюючих, окрім неї. Та і… по секрету… ― Анна перейшла на шепіт. ― Я чула, як вона епічно вирубила його з допомогою снодійного.

― Вирубила? Навіщо? ― округлив очі Хантер.

― Перед цим він ніс таку дурню. Бек приховала від нього, що пам’ятала усе, що робили із нею в психушці. По суті, вона приховала це від усіх нас. Але ж це її вибір. Я б не стала її засуджувати, а Нейт…

― Мда-а, ― хмикнув Джуліан. ― То це, виходить, Баранчик Сью іще та зануда. Він же їй і так і сяк натякає. А вона досі не зрозуміла!

― Натякає? ― шоковано всміхнулась Анна. ― А чому б прямо не сказати? Як на мене, такі собі натяки. Більше схоже на те, що він самозакоханий егоїст і тільки хоче, аби всі рахувалися із його думкою.

― Егоїст? ― підняв брови Джуліан. ― Він хвилюється за неї, а ти кажеш егоїст! Вона пішла в Бункер одна, а він ледь з розуму не зійшов! Егоїст, треба ж… вам, дівчатам, не вгодиш. Він місця собі не знаходив, а вона ще сміє приховувати правду… це неподобство, Іскорко, неподобство…

― Джуліане, ― раптом показово насупилась Анна. ― У мене маленьке питання. Ми говоримо про Бек і Нейта чи… про нас?

― А-а-а-а, ― обличчя Джуліана розпливлось у хитрій посмішці і він замахав вказівним пальцем, а тоді обійняв Анну за талію і вони рушили в будинок. ― А ти більш здогадлива щодо прихованих натяків, ніж Баранчик Сью, Іскорко.

― Ой, все, ― грайливо протягнула Уеллінг, а тоді раптом зупинилась і сказала: ― Слухай, тобі зовсім необов’язково заходити зі мною. Я просто візьму сумку з речима і вийду.

― А що це, ти забороняєш мені заходити у свій будинок? ― примружив очі Хантер.

― Це не мій будинок, ― хмикнула Уеллінг.

― Але ти тут живеш, ― підморгнув Джуліан. ― А не зі мною…

Анна рвучко озирнулася:

― Що ти сказав?

― В тебе суперслух, мені треба повторювати?

― Я хочу почути це ще раз, Джуліане Розенбаум.

― Добре, ― награно розплився в посмішці хлопець і розвів руками. ― Обіцяю, що ми з’їдемось і я офіційно представлю тебе своєму батькові одразу після того, як повернемось із Шанхаю.

Анна так само хитро посміхнулась і, махнувши пальцем, сказала:

― Я запам’ятала.

Хихочучи і оглядаючись на нього, дівчина зайшла в дім.

По суті, Анна планувала тільки взяти свої речі і одразу ж піти, але Джеймі стояв на кухні із таким дивним виразом обличчя і навіть не їв арахісову пасту, що дівчина не змогла пройти мимо.

― Слухай, ― підійшла вона, ставлячи сумку на стіл. ― Я не планую їхати довше, ніж на кілька днів. Але…

― Я сказав дурню, ― раптом озвався Джеймі. Його очі виражали відчуття провини, а рукою він нервово водив по столу. ― Я насправді так не думаю.

Анна перевела на нього дещо невпевнений погляд. Та раптом на обличчі Джеймі засяяла хитра усмішка:

― Ха-ха-ха! Повелася! Повелася! От дуринда! Тебе так легко вивести на емоції! Бачила б ти своє обличчя зараз! Ха-ха-ха! ― аж заходився реготом брат.

― Джеймі! ― скрикнула Анна вкрай невдоволено. ― Коли ж ти вже будеш серйозним???

― Серйозним? ― зареготав хлопець. ― У моєму словнику не існує такого слова!

― Ага, ― буркнула Анна. ― В ньому взагалі існує хоча б щось, крім арахісової пасти?

Уеллінг вже поклала руку на ручки сумки, аби взяти її, як Джеймі раптом обійняв дівчину. Це було так неочікувано, що рука Анни сама собою відпустила ручку сумки.

― А це що…? ― вирвалось у неї.

― А це вже серйозно. Я люблю тебе, сестричко, і буду сумувати, ― пробелькотав Джеймі голосочком 5-річної дитини.