Глава 99. Здавалося б, гірше бути не могло…

Опинившись знову у спальні, Анна понуро опустилась в ліжко і накрилась ковдрою по саму шию, хоча у кімнаті було тепло.

«Але ж я всього лиш сказала правду. У цій ситуації і справді немає іншого виходу, аніж чекати до завтра. Ми спробували біорозчин, він не допоміг… чому Бек так зреагувала? ― думала дівчина. ― Невже… невже я була занадто прямолінійною? Але ж я, наче, завжди була такою. Чи, все-таки, не завжди? ― Анна покосилася на Джуліана, котрий гортав стрічку Instagram у телефоні і, схоже, зовсім не помічав її тривоги. ― Я, мабуть, таки змінилась. З усім цим… нереально не змінитись. Я стала подавлювати свої емоції з метою убезпечення від таких ситуацій, як було з Мартою. Чорт! Я щойно вчинила так негарно!»

Дівчина заметушилася в ліжку, обіймаючи подушку. Джуліан перевів на неї погляд, відклав телефон і запитав:

― То що там Баранчик Сью хотіла?

Анна ліниво повернула голову до хлопця. Він як завжди усміхався своєю фірмовою єхидною посмішкою і при освітленні нічного Редвілла за вікном здавався неймовірно сексуальним.

― На тому складі інфеністи чимось заразили Нейта. Біорозчин не допоміг. Я думаю завтра зв’язатися з однією інфеністкою, що живе незалежно від Бункера, можливо, вона знайде спосіб, аби допомогти йому.

― Ви питали в Рейчел? Вона може… ― сказав було Джуліан, а тоді запнувся.

Анна прекрасно розуміла, чому. По суті, він щойно ледь не проговорився їй про те, що в його мозку існують «джерела-тригери», котрі змушують його відчувати усі емоції підсиленими в кілька разів. Та що, як Анна уже все знала.

― Що? ― вирвалось раптом в Анни. ― Що може Хуа Ян?

― Забудь, ― пробурмотів Джуліан, перевертаючись на ліжку. Коли Анна поглянула на нього, то могла бачити тільки широку спину.

Дещо повагавшись, дівчина обійняла його і прошепотіла на вухо:

― Джуліане… я все знаю. А ще… я хотіла дещо сказати. Це може прозвучати банально, цілком, як у тих всіх фільмах-казках про любов, але… коротше, я відчуваю, що мушу це сказати, бо останнім часом мої емоції схожі на велику шафу, замкнену на мільйон замків. Так от, на цій шафі є безліч замків і ніхто не може відчинити їх. Крім тебе, ― дівчина на мить затихла, ковтаючи слину. ― Так, це банально і всяке таке… а ще я не вмію говорити поетично і вишукано, як усі ці закохані дівчата у фільмах… та я просто хотіла донести тобі, що мені байдуже, що хтось заліз тобі в голову і зробив так, аби ти відштовхував мене… я ніколи на це не поведусь. Я буду боротись. До кінця. Тільки, якщо ти також хочеш боротись за нас.

Джуліан лежав мовчки. Він абсолютно не ворушився, наче раптом закляк. Анна відчула себе дуже ніяково і тут же пробелькотала:

― Ей, ти мене взагалі слухав??? Я що, дарма розпиналась і от це от все…???

Та хлопець раптом повернувся і притягнув її до себе, цілуючи в губи.

― Я знав, ― прошепотів він.

― Що знав? ― здивовано проговорила Анна.

― Знав, що просто так не спекаюся тебе, Іскорко.

― Ти знав?!! ― ошаліла Уеллінг. ― Тобто… ти хочеш сказати, що увесь цей місяць знав, що я повернусь до тебе??? Але… а якби я не повернулась???

― Я знав, що ми будемо разом знову. Знав, що ти повіриш мені. І на цей випадок приготував непогану промову. Набагато епічнішу, ніж твоя ця про шафу. Та, от лишенько, за цей місяць я її забув! Можливо, я зможу якось це компенсувати? ― голос Джуліана поступово зробився дуже хитрим і сексуальним, а сам хлопець уже навис над нею.

― Джуліане! ― пропищала Анна невдоволено. ― Завтра сюди приїде твій батько і мама Рейчел! А в її тілі дух, котрий абсолютно не може себе контролювати! А ще ми маємо летіти в Шанхай… хоча… я можу і сама…

― Ніяких «сама», ― зашипів Джуліан, притискаючись своїм тілом до Анни і ніжно обхоплюючи її губи своїми. ― То все потім… завтра… зараз є лише ми…

***

Ранок наступив настільки швидко, що Анна навіть не встигла второпати, чи засинала вона взагалі. Прокинулась дівчина, в основному, тільки через те, що відчула якийсь не надто приємний запах із кухні завдяки своєму посиленому нюху. Не розплющуючи очі, Анна присунулася поближче до Джуліана і, закинувши руку на його торс, пробурмотіла ніби крізь сон:

― Знову твоя Рейчел готує… оце так запашок…

― Це не може бути вона… ― аналогічним заспаним голосом проговорив Хантер. ― Я замовив їй купу хавчика. Вона не могла зжерти все за одну ніч.

― Але хто тоді??? Запах жахливий… такий же, як коли готує мій брат… ― і раптом Анна запнулась, усвідомлюючи сказане. ― Джеймі!

Вона рвучко зіскочила з ліжка і рвонула на кухню. За плитою стояв не хто інший, як її молодший брат. В руці він тримав дерев’яну палку для мішання на сковорідці, а на плиті готувалося щось дуже смердюче. Джуліан неочікувано опинився поруч. По його обличчю можна було зрозуміти тільки одне ― хлопця охопив тотальний відчай. Коли ж люди перестануть вважати його кухню за місце для експериментів???

― Що це ти там готуєш? ― Анна, закриваючи ніс пальцями, заглянула на сковороду. ― Тільки не кажи, що знайшов арахіс в холодильнику мого хлопця…

― Оладки з арахісовою пастою, хихи-к, ― невинно всміхнувся Джеймі.