Глава 95. Ми запаслися зброєю та ідеєю, і тепер ніщо не зупинить нас.

Джуліан і Анна залишились одні і дівчина поділилась із ним тим, що дізналась завдяки спогадам Ейпріл. Почувши розповідь, хлопець сердито пхикнув:

― І заради цього ти лізла в Бункер наодинці?

Анна нервово закліпала очима.

― Хоч Віспу це і не вигороджує, для мене він усе одно залишається убивцею… ― Анна все життя була впевнена, що ніколи не потрібно вдаватися до крайнощів і вибирати шлях тьми. Вона завжди старалась знаходити третій, альтернативний варіант. ― Однак, ми дізнались, що його сестра, Мія, вона ж Дифтерія, мала справу з Мартою.

Та Джуліан сказав:

― Вона мертва. Марта прибрала її, свою вірну подружку, аби ми не змогли нічого розкопати.

Натомість Анна зручніше всілася у кріслі і проговорила:

― Це не так. Ми все ще можемо дізнатись подробиці їхньої співпраці. Я ходила на могилу Грегорі і… викопавши її, я дісталася до його тіла, а тоді, з допомогою особливого прийому з назвою «читання мертвих», на який здатні тільки «чутливі»…

― Стоп, що?! ― зірвався Джуліан. ― Ти ходила на кладовище і розкопала могилу свого батька?!

Анна на секундочку злякалась. Згадавши, що розповідав Хуа Ян про підвищену емоційність Джуліана, дівчина поспішила сказати:

― То нічого! Я… я… я нічого не відчула, чесно! Я просто прийшла, аби дізнатись про те, як він став демоном. Виявилось, що це Марта і Дифтерія все влаштували. Вони… ― Анна покосилась на свій золотий пояс-батіг. ― Цей батіг… Батіг Одного шансу. Я бачила у спогадах Грегорі, як Марта з його допомогою перенесла демонічну сутність ВІЛа в тіло Грегорі і запечатала там без можливості виходу. Тобто ВІЛ виявився назавжди запечатаний у тілі Грегорі і не міг покинути його тіло за власним бажанням. Таким чином, Марта могла легко маніпулювати ним.

― Зачекай-но, цей батіг? ― Джуліан придивився до пояса Анни. Дівчина одним махом зняла його. Батіг розпустився практично на половину кімнати і хлопець тут же впізнав його: ― Він ж був у Ребекки, коли ми боролись з тими чудіками в печері в Афіонас!

― Вона, вочевидь, загубила його там після всієї цієї катавасії з дзеркалом Істини, а Марта, або ж Адлери, підібрали його. Коротше, під час проникнення в Бункер мені вдалося стащити його із зброярні.

Хантер насупився.

― Просто так стащити?

― Не суть! Якби не він… ― Анна одразу ж запнулась, задумуючись над тим, чи варто розповідати це Джуліанові.

«Ці інфеністи… я… убила їх, ― пронеслося у неї в голові, а по тілу несвідомо пробігли неприємні мурашки. ― Цей батіг ― неймовірно сильна зброя. Краще поки не уточнювати нічого».

― Джуліане, я говорила зовсім не за це! Слухай! ― пробелькотала Анна, тут же скрутивши батіг і закріпивши його на поясі. ― Я думаю, що змогла б «прочитати» Дифтерію так само, як Грегорі.

Хантер зітхнув:

― План, звісно, чудовий і всяке таке… але, по-перше, ми поняття не маємо, куди поділа Марта її труп і чи взагалі він ще існує.

― В сенсі «існує»?..

― Та спалити вона могла тіло своєї дорогої подруженьки, Іскорко! ― пробурмотів Джуліан. ― Не забувай, стерва Айвазіс також була «чутливим» інфеністом і сумніваюсь, що вона не в курсі про всі ці ваші «плюшки».

― Ну-у… ― замислилась Анна. Вирішення прийшло в голові опісля хвилини роздумів: ― Це не проблема. Можна усе з’ясувати, ― і полізла в кишеню за телефоном, аби написати Патрісії. Через декілька хвилин знову заховала його в кишеню і сказала: ― Ми розкриємо усі плани цієї сучки, Джуліане. Потрібно просто постаратись. Зі спогадів Ейпріл…

― Усе було не так! ― випалила Ейпріл. ― Ти… ти… ти брехлива сучка! Ти не знаєш, як було насправді і… я… я…

― Уб’єш мене? ― розсміялась Марта. ― Хоч твій організм недавно сильно апгрейднувся, та навіть до такого рівня, що тепер тебе не розплющить від перебування в Тартарі… що, до речі, вигідно, оскільки той, хто забезпечував твоє існування тут, уже мертвий… до слова, хочеш знати, що насправді відбулося з Мією?

Ейпріл насупилась…

― Вона і справді задовольняла базові потреби повелителя якийсь час… та явно не тисячу років. Упевнена, вона більш як п’ятсот літ вільно ходить по землі. От тільки, бути вона може в будь-чиєму тілі, ― хитро всміхнулась Марта, дивлячись спідлоба.

«Ох, чорт…» ― промайнуло в голові Ейпріл.

В ту ж мить щось на шаленій швидкості розсікло повітря. Просто із темряви з’явилась дівчина нереальної зовнішності, одягнена у вишуканий одяг в стилі древньої Греції. Ейпріл поволі перевела на неї погляд і паралельно з цим її охопив шок… дівчина ця була просто копією сестри Вела із спогадів, що він показав їй з допомогою заклинання перед тим, як померти. Мія у своїх рухах вже не нагадувала ту саму дівчину із спогадів Вела… вона виглядала більш впевненою і дорослою. Та емоції на її обличчі вмить зрівняли її із тією Мією, що жила тисячу років тому… побачивши труп свого брата, вона миттю кинулась до нього.

― ХТО ЦЕ ЗРОБИВ?!! ― заверещала вона, широко розплющивши очі. На них забриніли сльози. Тремтячими руками Мія обхопила голову мертвого Вела…

Ейпріл не мала слів… не таким вона уявляла возз’єднання брата і сестри опісля тисячі років розлуки. Мія у розпачі обхопила руку Вела, проводила тонкими пальцями по його обличчю, омиваючи його власними сльозами. Від усього цього Ейпріл і сама пустила сльозинку. Лиш тільки Марта залишалася абсолютно холоднокровною.