Глава 89. Братські взаємини.

Генрі завіз їх машиною практично у сам ліс і тільки тоді, коли їхати стало неможливо, усі четверо вийшли з салону. Нейт одразу ж підхопив Бек на руки і зібрався іти за Анною до тієї самої зашифрованої хижі із підвалом, плануючи якийсь час побути там, поки вони все не з’ясують.

Та Анна не зрушила з місця. Їй було дивно спостерігати за тим, як Нейт ігнорує власного брата, котрий щойно, ризикуючи своїм життям, витягнув їх з халепи! Зрозумівши, що вона нікуди не піде, хлопець закотив очі й промовив:

― Ідемо всі.

Лиш тоді Анна зрушила з місця. За якийсь час вони опинилися в захищеній хижі і спустилися в крихітний підвал, де такій кількості людей ледве вистачало місця. Анні довелося поставити тумбу на стіл, аби з’явилось місце на два стільці ― для неї і Генрі. Та практично одразу хлопець дав зрозуміти, що, раз вже вона вмовила його привести сюди Генрі, тепер слід дати їм час, аби побути наодинці. Тож Нейт одразу ж направився до драбинки, щоб піднятись нагору. Погоні за ними не було ― Анна відчула б, тож не було підстав боятися виходити з захищеної хижі. Хлопці вийшли, а Анна спокійно присіла на ліжко поруч із Бек, котра зараз перебувала в дивному стані ― чимось середнім між непритомністю і сном.

Поглянувши на неї, Анна зітхнула, а кінчики її брів несвідомо потягнулись догори. Рука торкнулась долоні Ребекки і майже одразу відсахнулася. Шкіра її була просто льодяною! Схопивши ковдру, Уеллінг поспішила акуратно накрити подругу. «Що ж вони з тобою робили, Бек?» ― прозвучало в голові Анни, а серце стиснулося до неможливості.

Тим часом Нейт і Генрі вийшли з хижі й зупинилися на відстані півтора метри один від одного. Атмосфера стояла вкрай напружена, хоч це й була не перша їхня розмова після того, як виявилось, що весь цей час Генрі був живий.

― Ну, ― зронив Нейт, розвівши руками і глибоко вдихнувши. ― Ти хочеш мені щось сказати?

Генрі лиш здивовано поглянув на брата.

― А я надіявся, що таки захочеш, ― зронив Нейт дещо холодним голосом. ― Та, схоже, те, чого ти не усвідомив за шістнадцять років, ти не зможеш переосмислити, навіть якщо я скажу тобі прямо.

― Прямо? Ну, так скажи мені прямо! ― чомусь розгнівався Генрі.

Нейт різко насупився. Схоже, він очікував не такої реакції. Генрі продовжив:

― Скажи, чому не говориш?

― Хочеш почути? ― засміявся раптом Нейт. Цей смішок був настільки фальшивим, що емоції буквально проривалися назовні. ― Ну, так я скажу тобі, хто ти, брат! ― хлопець зробив паузу, аби поглянути братові просто в очі. При цьому він виглядав досить жахаюче. ― Ти чортів боягуз!

Анна зловила себе на думці, що не може перестати підслуховувати їхню розмову. Завдяки суперслуху вона могла навіть не напружуватись, аби почути кожнісіньке слово ззовні. Здається, вона починала усвідомлювати, що відчуває Нейт.

Генрі голосно ковтнув слину, після чого зробив кілька кроків вбік, немовби підбираючи правильні слова. В наступну мить він різко підняв руку із витягнутим вказівним пальцем і проговорив:

― Саме тому я і не показувався усі ці роки! Я знав, що так буде! Знав, що ви вважатимете мене боягузом! Я не міг… після смерті батька я був для тебе тим старшим братом, тим самим прикладом, на якого ти рівнявся…

― О, так, я рівнявся на тебе! ― випалив Нейт. ― Мені не було й восьми, коли ми залишились без батька… на кого ще мені було рівнятись?! Але тепер я шкодую про те, що тоді, будучи малолітнім дурнем, дозволяв собі брати за приклад такого боягуза, як ти!

Генрі відсахнувся. Слова Нейта звучали, як удар кинджалом по рані, що тільки починала загоюватися, однак він не збирався зупинятись:

― Ти боягуз, Генрі. Але не тому, що дозволив демониці врятувати тобі життя. А тому, шо приховував це все стільки років. Чорт візьми! Брат! Ти був потрібен мені! ― обличчя Нейта налилося кров’ю, а очі заблистіли. Генрі ж натомість стояв, як укопаний. Вхопивши повітря, він продовжив: ― Гадаєш, я справді став би звинувачувати тебе в тому, що ти погодився стати на умови Дифтерії за те, що вона тебе врятує від жахливої смерті?! Лиш бачачи тебе живим перед собою, я ніколи… ніколи не насмілився б про таке подумати! А зрештою… зрештою так, ти боягуз, Генрі. Ти дозволив демониці взяти над тобою контроль.

Очі Генрі також заблистіли, але обличчя при цьому виглядало досить спокійним, тоді як Нейт просто розривався від емоцій.

Анна могла лиш уявляти собі їхні лиця, але в голові уже мала деякі висновки: «Нейт злий, що Генрі приховав від нього те, що весь цей час був живий. І я його розумію. Брат був для нього тим, на кого він рівнявся і усвідомлення того, що весь цей час він був просто боягузом, приводить в шок… однак, в якійсь мірі зрозуміти можна їх обох. На місці Генрі я б також боялася, що мене стануть засуджувати за те, що я дозволила демонові врятувати мене. Тим більше, що Дифтерія зробила це далеко не з доброти душевної і йому стовідсотково довелось віддавати їй боржок».

― Дифтерія? ― раптом хмикнув Генрі. ― Ти і сам не святий, брате, коли справа заходить про жінок. Я боявся, що ти осуджуватимеш мене, але аж ніяк не підозрював, що ти говоритимеш мені про контроль.

Нейт озвірів. Його кулаки стиснулися до побіління.

― Та що ти можеш взагалі знати?! ― закричав він. ― Тебе не було поруч шістнадцять років! Звідки ти знаєш, як я живу?! Звідки тобі знати, які в мене стосунки з жінками?!!