Глава 83. Куточок затишку.

Місяць потому.

Біп-біп-біп-біп-біп. Характерний звук апаратів в реанімаційній палаті свідчив про стабільність стану пацієнта. Нещасний чоловік лежав непорушно, підключений до апарату штучної вентиляції легень. Поруч поралося двоє медсестер, а також чоловік та жінка в білих халатах. Одна з лікарів, чорношкіра молода жінка, проводила якусь маніпуляцію з трубкою, що входила в трахею пацієнта. Уважно поглянувши на монітори, жінка впевнилась в правильності своїх дій і завершила роботу.

― Чудово, лікарю Бенсон, ― проговорив чоловік поруч.

― Вводьте дигоксин, контролюємо показники. При найменших змінах в стані пацієнта кличте мене, ― незворушним тоном проговорила міс Бенсон – Ребекка. Її обличчя виражало цілковиту впевненість.

Разом із чоловіком вони покинули палату, залишивши все решту на медсестер. Знявши маску й рукавички, Ребекка легенько штурхнула колегу ліктем у бік і невдоволено пробурмотіла:

― «Лікарю Бенсон»?

Чоловік, надзвичайно харизматичний молодий лікар, усміхнувся:

― А що не так? Мені називати тебе міс-геніальна-Бек?

Ребекка щиро засміялася. Вони повернули в коридор, де не було палат.

― А це вже удаваність, ― із неприхованою іронією в голосі зауважила кучерява.

Лікар харизматично всміхнувся.

― Я не сумнівався, що ти так скажеш, ― зронив він, не зводячи погляду із колеги.

Ребекка натомість не дивилась на нього, а однією рукою штовхнула двері ординаторської. Чоловік не став іти слідом.

― Побачимось на операції завтра, ― кинув він, стріляючи очима. Ребекка лиш посміялась і кивнула.

Зайшовши в порожню ординаторську, дівчина видихнула. День видався важким. Та яким же іще він міг бути у відділенні інтенсивної терапії? Дівчина поглянула на стіну над своїм столом, де висіло чимало нагород в рамках. Практично на кожній з них значилося, що міс Ребекка Бенсон – просто блискучий судинний хірург. Та мало хто знав, яка важка праця ховається за усіма цими табличками. Перевівши погляд із табличок на годинник, Бек визначила, що до закінчення її зміни іще є година часу. І чому б не зайнятися паперовою роботою? Дівчина вже дістала необхідні папки, як в ординаторську хтось увійшов.

Ребекка повернулась, крутнувшись у кріслі – то була Анна. Від одного погляду на подругу, Уеллінг аж засвітилася від щастя:

― Бек! Ти навіть не уявляєш, що я тобі зараз розповім!

― Що-що?! ― закліпала очима Бек, а енергія в ній взялась невідомо звідки.

Анна швидким ривком кинула свої речі на одне з крісел, інше однією ногою притягнула поближче до Бек і всілася.

― Не повіриш, ― очі Анни сяяли.

Бек закусила губу, не в змозі більше чекати.

― Це те, про що я думаю? ― проговорила кучерява, дещо сумніваючись у своїх припущеннях.

― Саме це! ― пропищала Анна. ― Джуліан зробив мені пропозицію!!

На обличчі Ребекки вмить з’явилось стільки емоцій, що Анні навіть здалося, що вона зараз заплаче. Слова не в’язалися докупи і тільки опісля кількох секунд шоку Бек нарешті отямилася:

― О, ну… е-е, я в захваті!! Дай-но я тебе обійму, подруго моя!! ― і налетіла на Уеллінг з обіймами.

Коли подруги закінчили обійматись, Анна помахала правою рукою, на безіменному пальці якої красувалось колечко з діамантом.

― Вау!! ― припала до її руки Бек і взялася роздивлятись кільце зблизька. ― Це що, діамант? Ну-ну, подруго! Оце ти даєш!

Анна засміялась і Бек одразу ж підхопила цей настрій. Вони хихикали абсолютно так само, як і десять років тому, коли ще були підлітками. Натішившись, подруги знову опустилися на крісла. Бек запитала:

― А коли це сталося?

― То був останній день нашого відпочинку в Парижі. Мені якраз подзвонили, щоб я скоріше поверталася, бо є робота… конференція у Відні і так далі, ну, я тобі розповідала по телефону…

― А чому ти про це по телефону не розповіла?!! ― закричала шоковано Бек, згадуючи, що про Відень Анна розповіла їй учора, коли якраз тільки повернулась із Парижу.

― Бо це не телефонна розмова, Бек! ― Анна розпливлася у посмішці. Вона схопила подругу за зап’ястя і повела далі: ― Так от, Джуліан сказав, що ми повинні піднятись на вершину Ейфелевої башти і завершити нашу подорож вечерею в ресторані. Я була вже досить змучена, але думаю, а чому ні? Все ж, не побував на вершині Ейфелевої башти – не побував у Парижі! От ми піднімаємось і дивлюсь я, що Джуліан щось нервує. Ну, я, звісно, знаю про його страх висоти, та і сама я не надто кайфую від цього, але… він був от дуже схвильований! Виходимо ми з ліфта в ресторан, а він одразу веде мене під відкрите небо, а там вже столик накритий… куча офіціантів, музиканти. Ми їмо, п’ємо вино… і тут починають музиканти грати щось таке романтичне і я бачу, як він дістає кільце!!! ― закричала Анна. ― А-а-а, то такий момент був! Я думала – зімлію. Щастя переповнило мене і я закричала «Так!!» ще до того, як він встиг що-небудь сказати! Ха-ха, бідолаха таку промову готував і вирішив потім вже не казати… надів кільце на палець і знаєш, що сказав?!

― Що? ― запитала із щирою цікавістю Бек, так і знаючи, що зараз подруга скаже щось…