Глава 81. Я люблю свою сестру.

Широка вулиця, що тягнулася між невеличкими будинками із червоною черепицею, здавалася безкінечно довгою. Чимала кількість людей метушилася поруч із торговими ятками – ця вулиця славилась прекрасним базаром, куди за покупками щоранку збиралися жителі близьких районів. Деякі люди ішли не поспішаючи, спілкуючись між собою, а інші спішили потрапити до певних яток, мовляв, аби ухопити кращих овочів чи фруктів. І їхня стратегія була цілком зрозумілою – чим багатшим ти був у ті часи, тим розважливіше міг поводити себе на ринку, та якщо твоя сім’я бідна, тобі слід прокидатись чим раніше й спішити на ринок за продуктами, адже таких, як ти, неймовірно багато й усі хочуть їсти.

Торговцям також доводилось не легко. Аби вторгувати на цій вулиці, потрібно було володіти не тільки якісним товаром, а й гострим язиком. Окрім цього, деякі продавці вдавалися до хитрощів – пускали своїх дітей та дружин із товаром в руках поміж люди, аби вони запрошували прохожих до яток скуштувати те, чи інше, або ж оцінити заморські ліки та дорогоцінності.

У ті часи не існувало комп’ютерів чи смартфонів, більшість людей жили бідно, тож батьки часто не мали з ким залишити своїх дітей, і їм доводилося брати їх із собою на базар.

Так і дівчина років вісімнадцяти ішла вулицею, роздивляючись товар на ятках і тримаючи за руку дівчинку років десяти. Малечі явно було нудно – вона так і тягнула старшу, мовляв, ну пішли вже, що ж там роздивлятись, краще підемо до яток з іграшками! Дівчина ігнорувала спроби молодшої взяти верх так майстерно, що, в якусь мить навіть можна було подумати, що це її донька, хоч і видима на око різниця у віці явно це заперечувала.

― Ну, сестричко, ну, прошу, давай вже підемо, ― тягнула малявка свою сестру за руку, коли та зупинилася перед великою яткою із книгами та газетами.

Дівчина, чиє обличчя сяяло чистотою і випромінювало при цьому незворушний спокій, що підкреслювався тонкими рисами, взяла в руки одну з газет. На верхньому її кутку виднілась дата – 13 липня 1984 року. Очі молодиці швидко пробіглися по першій шпальті, а мала не вгавала:

― Ре-джи-но! ― проговорила по складах дівчинка.

Несподівано старшу щось сильно зацікавило у газеті і вона відпустила руку сестри. Ця того, схоже, тільки й чекала. Второпавши, що її більше нічого не стримує, мала пройшла кілька кроків уперед й стала роздивлятись ятку з іграшками. Тілистий продавець, бородатий дядько, одразу ж став пропонувати їй різні блискучі штучки. Очі малої бігали туди-сюди і виднілася в них та сама дитяча чистота.

― Я хочу це! ― мала ткнула пальцем на іграшку-ведмедика. ― І ось це! ― взяла вона в руки іграшковий поїзд. ― Ну, мабуть, ще це, ― покосилась дівчинка на ляльку із довгим волоссям, котра з вигляду здавалася дорогою.

Продавець засміявся, схрестивши руки на грудях.

― А ти маєш чим оплатити, дівчинко? ― запитав він таким голосом, що в ньому злегка відчувався неприємний смішок. Говорячи це, він обводив очима плаття малої, котре хоч і не скидалося на одяг бродяги, але і не виглядало новим.

Усмішка на обличчі дівчинки поступово згасла. При цьому вона не переросла в ображену гримасу, і ні, вона зовсім не збиралась плакати, як зробили б більшість її однолітків; обличчя малечі обернулось в такий вираз, наче вона усією своєю фізіономією враз зненавиділа продавця настільки, що була готова проклясти його і його родину навіки.

Жадібно кинувши іграшки з рук на прилавок, мала обвела здивованого чоловіка злючим поглядом спідлоба. Відходячи від його ятки, вона продовжувала так само пильно дивитись на нього, не відводячи очей, а чоловік застиг, немовби раптом піддався якомусь гіпнозу. І тільки, коли малеча зникла з поля зору, він оговтався, почесав потилицю й взявся розкладати інший товар, здивовано хмикнувши.

Дівчинка тим часом ішла вулицею далі. Дорога звужувалась, поступово переходячи в міст, що розкинувся над вузькою річкою. Її обличчя знову змінилось на вкрай радісне і таке, що, здавалося б, не приховувало нічого злого. Вона ішла, підстрибуючи й наспівуючи пісеньку грецькою мовою:

― Тра-та-та-та. Я іду по мостику… я не бачу мами, я не бачу тата, ― із її уст пісня звучала тонко і ніжно, але одночасно із цим відчувалися нотки чогось загадкового, явно не тутешнього, навіть дещо темного. ― Тьма довкола мене, як же не збрехати. Сонце ясно сяє, я всміхнусь йому, ― пісенька звучала швидко, наростаючи, а очі дівчинки піднялись угору, до неба, із якого і справді світило дуже яскраве сонце. Та раптом щось привернуло увагу у провулку в кількох метрах звідти. Там не було торгових яток і зовсім не ходили люди. Взявши курс туди, дівчинка закінчила пісню дещо загадковою ноткою: ― Промінь раптом згасне й погружусь у тьму.

Опинившись на безлюдній вузькій вуличці між двома триповерховими будинками, вікна яких були закриті ставнями, дівчинка наблизилась до єдиного відчиненого входу – підвалу, із якого віяло сирістю і неприємним відчуттям злоби.

Інша дитина явно побоялася б розходжувати по місту самою, не те, що підходити до всяких незнайомих темних підвалів, однак дівчинці не було страшно.

Ба навпаки – їй було цікаво.

Ступаючи обережно, однак впевнено, мала поволі наблизилась до підвалу. В ту ж мить із нього, здається, повіяло самою тьмою. Удалині мелькнуло щось дуже чорне і явно потойбічне, та мала ніскілечки не злякалась, а придивилась до явища уважніше.

Незаперечним залишався той факт, що вона безумовно не побоялась б і зайти туди, якби раптом позаду не роздався невдоволений голос старшої сестри Реджини: