Глава 78. І навіть найщиріше серце колись поглине тьма. Частина четверта.

Постать у чорному одіянні рухалась сільською дорогою не надто впевненою ходою. По цьому можна було легко зробити висновок, що дана особа була вкрай виснаженою. Довге чорне волосся Вела, раніше завжди акуратно зібране, зараз розкинулось розкуйовдженими пасмами, затуляючи його виснажене обличчя. Він ледь переставляв ноги.

― Це він, ― почулися перешіптування якихось селян, повз подвір’я котрих він проходив.

Хлопець наближався до центру села ― місця, де регулярно розміщувався базар.

― Кажуть, це його сестра була заміжня з нашим сільським головою… він довів її до смерті!

― Ні… вона хотіла отруїти його! Ти що, не чув повну історію? Він не повірив, що чай неотруєний і змусив її випити його!

― Але ж хіба ти не знаєш, хто цей Нот? Він жорстоко поводився із нею! Бив її, ображав… змусив підкорятись…

― Жахлива історія… бідна дівчина… а така сім’я привітна була. Жаль, після смерті батьків діти не підтримали один одного…

― Так що, молодшого на війну забрали, що він міг зробити?

― За те старший, оно, одружився і в місто втік… нездара!

― Та найбільше жаль дівчинку. Хороша була. Завжди в мене купувала і я їй знижку робив…

Вел раптово зупинився просто посеред дороги. Деякі люди аж здригнулись. Якусь мить хлопець стояв непорушно, а тоді так різко упав навколішки і закричав, неначе псих, що дехто навіть почав молитись богам.

Обличчя Вела ховалось за розкуйовдженим волоссям і було сповнене суцільним відчаєм. Від хлопчика, що безтурботно розважався, полюблячи насолити батькові і братові, не залишилось нічого. Зосталась одна тільки злоба…

― Боягузи… ― процідив він крізь зуби надзвичайно лютим голосом. ― Лицеміри… нікчеми! ― від кожного зі слів деякі торговці ритмічно здригались. ― Ніхто з вас не наважився їй допомогти… а ви ж усе знали… ― голос Вела набував божевільного тону. ― Усе знали і залишались в стороні! ― загорланив він, різко піднявши голову і обвівши всіх навіженим поглядом, сповненим злості і печалі водночас.

Жінка одного з селян вчепилася в свого чоловіка, мовляв, скажи щось, а то він усіх нас приб’є. Той, оглянувшись на інших торговців, котрі одразу ж схвально підтримали задум жінки, різко спрямував руку на Вела і прокричав:

― Так ми цей… якби ми сказали що-небудь проти пана Нота… усі опинились б без житла і гроша!

― Точно, ― підтримав інший селянин. ― Ми не в тому положенні, аби йому перечити!

Вел нічого не відповів, а лиш продовжував обводити всіх божевільним поглядом. Більшість селян не наважувалися що-небудь сказати, але деякі прохожі спеціально зупинилися, аби поспостерігати за видовищем з безпечної відстані. Та Вел зовсім не очікував, що прозвучать наступні слова:

― Так а чому ти, будучи її братом, сам не визволив її?

Селяни ахнули. Вел блискавично озирнувся на того, хто проговорив ці слова. Атмосфера напружувалась із кожною секундою. За секунду Вел опинився поруч із худорлявим хлопцем, що торгував картоплею. В руці його блиснув кинджал.

― Господи! ― скрикнув хтось.

― Псих!

― Демон!

― Швидше-швидше, забираймося звідси…

Та Вел абсолютно не зважав на навколишнім шум. Його погляд залишався прикованим до хлопця, котрий уже сто разів встиг пошкодувати про сказане і стояв, заціпенівши від страху. Неочікувано Вел заверещав:

― НІКЧЕМИ! Як ви могли?!.. ― він відвернувся від хлопця і той полегшено видихнув. ― Моя Мія… ― на очах Вела забриніли сльози і на виснаженому обличчі вони виглядали як останні дві краплини душі, котру понівечив відчай. ― Моя маленька Мія…

― Що це з ним? ― перешіптувались люди. ― Він втрачає розум?

― Схоже, він зв’язався із тьмою… так, точно, всі ознаки того, що хтось заволодів його душею.

Вел ступив кілька кроків уперед, відходячи від лавки того хлопця і стаючи посеред дороги. Погляд хлопця був спрямований вдаль і настільки сповнений відчаєм, що навіть сльози уже не текли. Важким каменем він звалився навколішки. Підняв голову догори, відкриваючи обличчя від заплутаного волосся…

― Пробач мені, Міє, ― розпачливо протягнув Вел, після чого на мить застиг у нерухомій позі.

Та не пройшло і десяти секунд, як в руці Вела блиснув кинджал і він так рвучко перерізав собі горлянку, що усі довкола злякано заверещали. Кров яскравим струменем полилась із його шиї, забризкуючи усе довкола… навколишній шум і гам більше не цікавив Вела. Світ перед очима поступово розмивався. Люди рухалися неначе у сповільненій зйомці і Вел, перш ніж обезсилено звалитися на землю, пустив останню сльозинку…

«Після смерті я став демоном ― повноправним жителем Тартару. Я не дозволив тьмі захопити себе і заміняти її в тій печері також не став. Вони хотіли заволодіти мною, та в кінці кінців я заволодів ними. Демони розповіли мені про тутешні закони, правила кланів і «як усе працює». Так я дійшов висновку, що Мія, котру тьма також завербувала, остаточно не померла. Мої здогадки підтвердились, коли, завдяки вивченим раніше заклинанням, я зміг дізнатись про існування міста Вогню. Ходили чутки, що повелитель Тартару, Аїд, захопив собі новоспечену демоницю і планує розважатися із нею стільки, скільки забажає. Моє серце пронизав жах. Невже сестрі навіть після смерті доведеться підкорятись волі владних чоловіків?! Я не міг цього дозволити. Хоч і не мав стовідсоткової упевненості, що ця дівчина ― сестра.