Глава 77. І навіть найщиріше серце колись поглине тьма. Частина третя.

Вел і Мія стояли навпроти печери. Шум річки, здавалося б, міг відволікти від зайвих думок будь-кого. Але брат і сестра в цю мить були резистентні до усіх подібних речей…

― Чому ти зв’язався з цим? Як ти знайшов цю печеру?

― Коли Захаріас вигнав мене, була буря і я звалився з обриву… оцього, ― задер голову догори Вел. ― Я думав, що помру, але вони… ― на цьому слові голос Вела дещо напружився. ― Вони повернули мене. Я міг відмовитися і померти, цього разу насправді. Однак… я подумав, що не можу залишити мою улюблену сестричку!

Мія просто отетеріла. Вел говорив це із такою безтурботністю…

― Вел…

― Мій батько досліджував це місце. Там повно його записів. Заклинання, усіляке таке… не печалься, сестро, ― всміхнувся Вел. Його посмішка хоч і була задумана безтурботною, однак справжні емоції таки пробивались. ― Я розберусь з усім цим і після смерті вони мене не візьмуть! Вони примітили собі мою душу, але хто сказав, що я просто так здамся? Хто сказав, що вони всесильні? Я доведу… доведу, що тьму можна перехитрити!

Мія несвідомо всміхнулась. На очах її забриніли сльози.

― Я вірю тобі, Вел.

«Так і буде! Вони думають, що мають владу наді мною. Я маю намір довести, що тьма не всесильна і можна її приручити. А опісля… я розгромлю їхнє бісове пекло!»

Протягом п’яти років Вел не повертався у село. Він старанно вивчав усі матеріали, що залишились після батька. Сестра частенько навідувала його, приносячи з дому їжу, однак раз за разом її візити все рідшали.

Востаннє Вел бачив Мію, коли вона, із сумним виразом обличчя, приходила розповідати, що виходить заміж за того самого брата Дімітроса, у якого купа грошей і приданого. Вел сподівався, що сестра через тиждень знову провідає його, однак сталося не так, як гадалося. Мія не прийшла. Вел чекав її місяць, другий, третій… хлопець хотів прийти в село сам, однак боявся, що щойно він зайде в батьківську хату, то знову не стримається і натворить усілякого. Йому все не виходив з голови той випадок, коли він, не в змозі контролювати темряву всередині себе, випадково ранив сестру. У печері в нього було намальовано чимало заклинань, котрі і справді полегшували самоконтроль.

Та в кінці кінців Вел дійшов до висновку, що більше так продовжуватись не може. Від сестри не було новин уже три місяці і Вел твердо вирішив, що подасться у село й усе вияснить. Зловивши себе на думці, що не стане гарячкувати і піддаватись емоціям, хлопець впевнено вдихнув повітря, засунув за пояс кинджал і вийшов з печери. Насправді, за п’ять років він частенько навідувався у місто і навіть сусідні села, при цьому непогано контролюючи свою внутрішню сутність, та згадка про рідне село чомусь завжди напружувала…

Щойно Вел ступив у село, його охопило дивне відчуття ностальгії. Проходячи повз сусідські хати, він згадував, як утікав від Захаріаса з палицею, як кричав, що його не наздоженуть… картинки п’ятирічного самого себе неначе і справді виринали на ґрунтовій дорозі перед Велом. Важко зітхнувши, хлопець зупинився перед подвір’ям свого будинку. Думки Вела були найрізноманітнішими у той час. Він думав про те, що скаже Пелагеї і як поведеться з Ігнотусом. Зрештою, вирішивши, що ігноруватиме останнього, хлопець таки наважився зайти на подвір’я. Та там його чекала несподіванка… усе виглядало надто спустошеним. У хліву не було тварин, ганок здавався неприбраним, а хата виявилась зачиненою. «Поїхали кудись всі, чи переїхали? Але куди?» ― прозвучало в голові Вела. Ставши посеред подвір’я, він почухав ніс і задумався: «Не можу ж я взяти і заявитись в будинок того Дімітроса. За ці п’ять років вони, напевне, цілковито впевнились у тому, що я воджуся із нечистю. Так мені з сестрою ніколи не побачитись». Хлопець копнув ногою камінь. Той покотився до ганку, зупинившись поруч із тою самою палицею, якою Захаріас регулярно шмагав Вела у дитинстві за будь-яку непокірність. Підійшов до неї, Вел хмикнув й нещиро всміхнувся.

― Ти ба, нікому тепер тобою махати, ― проговорив він, беручи палку в руки. ― А раніше я й не думав про це.

І справді, будучи малим проказником, Вел ніколи не задумувався про те, яким буде його життя далі. Він звик чинити якісь нісенітниці на зло названому батькові і зведеному братові, звик гуляти із сестрою лісом і відкривати нові види рослин, вивчати їхні властивості і… записувати це все у блокнот. На ганку хлопець виявив той самий блокнот із пошарпаною обкладинкою. Поставивши палку, узяв його до рук. Хотів уже перелистати й згадати дитинство, та в ту ж мить краєм ока помітив знайому постать, що проходила повз територію будинку.

То виявилася мама того самого хлопця, якого колись кохала Мія. Вел добре знав цю жінку, тож вирішив у неї вияснити, що сталося, чому ніхто тепер не живе у їхньому домі.

― Ох, ― зітхнула вона. По обличчю було видно ― жінка вимучена нещасливим життям у тяжкій праці. ― То ж ти нічого не знаєш, відтоді як пішов в армію, ― на цій ноті Вел здивувався, але не подав виду. Подумав, хто ж іще міг сказати таке всім, якщо не Мія? Подумки всміхнувся. ― Після смерті Захаріаса твоя мати геть вибилась з життя. Твій старший брат, Ігнотус, одружився і переїхав у місто і з того часу його, схоже, зовсім перестали цікавити справи мами і сестри. Так, Мія доглядала маму сама.

«Що?! Але ж сестра завжди казала, що мати в порядку! Що у них все гаразд… ― подумки шокувався Вел. ― Вона… брехала?»