Глава 75. І навіть найщиріше серце колись поглине тьма. Частина перша.

І знову змінилась картинка. Світило яскраве сонце, літній ліс сяяв різноманітними барвами. У ньому панувала гармонія ― десь чувся спів пташок, а десь пробігали дрібні гризуни. Хижаки в цій частині лісу з’являлися рідко ― в основному лиш тому, що останніми часами побільшало мисливців, котрі приїжджали сюди із сусідніх сіл. Вел знав цей ліс, як свої п’ять пальців, і найулюбленішим місцем була галявина перед водоспадом, за яким, на протилежному боці гори, розташовувався ліс, у якому можна було відшукати найнезвичайніші трави. Сімнадцятирічний Вел уже встиг назбирати горстку трав і, зв’язавши їх мотузкою, поклав на камінь, а сам, по традиції, зайнявся ділом, до якого зазвичай приступав кожного дня після обіду. Після тієї самої сварки удома він став з’являтися рідко, хоч сестра і вмовляла його повернутися, мовляв, батькові доведеться його прийняти, адже, поки мама вдома, він не зможе вигнати Вела назавжди. Та Вел лиш вів бровою. Він усе життя звик пакостити Захаріасу і щоразу терпів його покарання, обертаючи все в жарт, та ситуація, яка виникла кілька місяців тому, неначе враз вибила його з колії.

Дубасячи палкою набитого сіном і одягненого у старий порваний одяг (в основному тільки для того, аби сіно трималося купи) опудала, Вел з кожним ударом згадував ту мить, як Ігнотус у намаганні вдарити його причинив біль Мії. На ще дитячому обличчі Вела одразу ж проступала злість. Змішуючись із краплями поту, вона створювала враження дорослішання. За всі ці місяці регулярних тренувань навички Вела суттєво покращали ― він налітав на опудало з усіх боків, майстерно обертаючись довкола своєї осі. Його довге волосся, зібране на голові у гульку (чисто в азіатському стилі), розвівалося на вітрі із кожним його рухом, додаючи хлопцеві харизми і ефектності. Тоді, викинувши палку вбік, Вел рвучко вихопив з-за пояса вигнутий кинджал (скоріше за все, саморобний, однак не менш якісний) і з одного точного удару пронизав ним набиту соломою голову опудала. В ту ж мить позаду почувся ніжний дівчачий голосок:

― Вел?

Хлопець рвучко озирнувся. Від одного погляду на сестру вираз обличчя Вела змінився. На ньому знову промайнула дитячість.

― Сестричко! ― широко всміхнувся хлопець, розкидаючи руки в сторони.

Однак Мія такою щасливою не виглядала. Вона поставила кошик із їжею на камінь поруч із травами Вела й наблизилась до нього із дещо збентеженим поглядом. Оглянула його так, наче не бачила сто років і поволі проговорила:

― Вел, що ти тут робиш? ― її погляд зафіксувався на опудалі, чия голова досі була пронизана клинком. ― Ти… ― в очах Мії пробігла невпевненість.

Хлопець одним кроком опинився поруч із опудалом і, блискавично вийнявши кинджал, заховав його за пояс.

― Ти… ― прошепотіла Мія.

― Чому ти така здивована, сестричко? Ти приходиш сюди кожні два дні, приносиш мені їжу… і, хочеш сказати, до сьогодні тебе це опудало зовсім не турбувало? ― широко всміхнувся Вел. Хлопець виглядав безтурботним. У відповідь на мовчанку сестри він обхопив опудало однією рукою і пробурмотів дитячим голосом: ― Братик Вел мене ненавидить! Через те, що я з соломи і не можу бути його другом, він вирішив проткнути мені череп! Ой, точно, я згадав, що мої мізки із соломи і взагалі… ― голос Вела помітно спохмурнів, бо вираз обличчя сестри не змінювався. Вона залишалась все такою ж збентеженою. ― Ну, сестричко, що не так? Це що, батько? Чи, може, Ігнотус, ця зараза…?! ― голос Вела прозвучав так грізно, що Мія аж ступила крок назад.

― Ні, просто… ― вирвалось у неї. Вона знову обвела очима опудало, яке відпустив Вел і самого брата. ― Ти так змінився. Ти тримаєш в руках зброю і… ти вчишся нею управлятись… хоча іще недавно ти був таким маленьким і…

― Ей! ― обурився Вел. ― Взагалі-то, це ти молодша за мене! Ну-ну… ― пропищав він, побачивши, що сестра не реагує на жодну спробу розвеселити її. ― Тобі не подобається новий Вел? Але ти не хвилюйся, сестричко! Я такий же! Я той самий засранець, котрий може виваляти одяг твого батька у болоті, а на другий день стверджувати, що це просто вітер скинув із мотузки… і я той самий Вел, котрий накраде зі столу їжі і з’їсть все тайком, а потім скаже, що то все Ігнотус! І я далі вірю у магію, просто… ― хлопець підійшов ближче й узяв руки Мії у свої. ― Просто у світі, де всі проблеми вирішуються розмахуванням мечами, не вміти ним махати ― геть не варіант. Та і… хто ж захистить мою улюблену сестричку, як не я?

Ця безтурботна посмішка Вела таки змусила Мію усміхнутись. Дівчина простягнула руку до його щоки.

― До речі! ― здригнувся Вел, полізши за чимось у кишеню свого довгого лляного балахону. Діставши звідти маленьке дзеркальце, він простягнув його сестрі: ― З днем народження, сестричко! Та-дам!

Мія так щасливо посміхнулась, що Вел не стримався і сам почав широко усміхатись. Сестра уважно придивилась до дзеркала. Ззовні воно було таким же, як і дзеркало Істини, та на той час іще не містило в собі демонічної енергії.

― Подобається?

― Авжеж! ― захоплено скрикнула дівчина. ― Але де ж ти його взяв? У тебе немає грошей… та й ти не міг поїхати у місто… пішки туди день шляху, не менше.

― А от не скажу! Це подарунок! Тобі необов’язково знати подробиці!

За якийсь час вони присіли на камінь, аби разом пообідати тією їжею, що принесла Мія.

― Дуже смачно! ― облизавшись, пробурмотів Вел, закінчивши їсти. ― Слухай, я хотів тобі давно сказати. Ти так сильно покращила свої кулінарні навички. От серйозно! Порівняно з тим, що ти готувала роки два тому ― це просто смакота!