Глава 74. Мія.

Прохолодний вітер. Сонце ледь пробивається крізь затягнуте білими хмарами небо. Осінь. Та при цьому іще доволі тепло. В цих краях це не дивина ― людям, що народились тут, надзвичайно пощастило. Тут завжди хороший урожай і сприятлива погода для землеробства. У кількох кілометрах на північ від вершини Олімпу розташувалося невеличке селище. Усі тут один одного знали й жили душа в душу ― допомагали у полі, у скрутні часи ділилися їжею та питвом, а під час хвороб і незгод допомагали швидше стати на ноги.

Хлопчик років семи бавився в піску на березі річки. Знайшовши собі довгу гостру гіллячку, він старанно щось нею вимальовував. Коли основні лінії малюнку були завершені, хлопчик закусив губу і навів фінальні штрихи. За мить на його азіатському обличчі з’явилась широка посмішка. На піску було зображено, як людина полює на диких тварин за допомогою магії ― гіпотетична хмара енергії насувалася на стадо диких кабанів, котрих можна було впізнати по крупних рильцях. Хлопчик так тішився своєму малюнку, наче це було щось по істині особливе для нього.

Здалеку прозвучав невдоволений жіночий голос:

― Вел! ― жінка неочікувано опинилась поруч і через коротку паузу зітхнула: ― Ну що ж ти за дитина! Я просила тебе набрати води і принести до хати!

Жінка із розпатланим коричневим волоссям (яке, схоже, рідко коли піддавалось розчісуванню), засмаглою шкірою і темно-карими очима, одягнена у брудне робоче плаття з льону, пішла геть. Вел, схоже, цілковито пропустив її слова мимо вух. Він був настільки захоплений власним малюнком, що, здавалося, нічого не могло зіпсувати його магічний настрій. На радощах хлопчик потягнувся до відра, підійшов до річки, набрав і вже хотів нести до хати, як нізвідки взявся пацан років дванадцяти європейської зовнішності й щосили пнув відро ногою. Воно одразу ж зірвалось з рук Вела і покотилося по землі, а вода розлилася просто на нещодавній малюнок на піску. Замітивши, що там щось було, дванадцятирічний хлопчик підійшов, глянув і одразу ж зареготав:

― Ха-ха! Далі забавляєшся, Велуньчику?

Настрій Вела миттєво погіршився. Він схопив відро, набрав води знову і, похнюпившись, рушив в сторону дерев’яного будиночка, поруч із яким розвішувала простирадла мама. Дванадцятирічний хлопчик, із презирством регочучи, направився слідом.

― Що, знову малював ту свою погань? ― підсміхнувся він.

― То й що? ― буркнув Вел, навіть не дивлячись в сторону того. ― Ігнотусе, відстань!

― А то, що магії не існує, бовдуре! ― скривившись у дурній гримасі, Ігнотус побіг в сторону будинку.

Якусь секунду Вел наче сумнівався, а тоді, міцніше стиснувши ручку відра у руці, наздогнав Ігнотуса.

― А от і існує! Тато розповідав, що усі легенди, котрі розповідають дітям ― правда! І боги існують, і демони, і привиди, і все-все-все! Я думаю от що! Подорослішаю і знайду джерело магії! Із цим усім людям стане жити легше! І мамі… і твоєму з Мією татові! ― Вел розповідав це із неймовірним захопленням, а от Ігнотус дивився на зведеного брата так, наче той молов якусь нісенітницю.

Вони підійшли до будинку якраз в ту мить, як звідти долинув розпачливий крик малої дитини. Мама одразу ж кинулась туди.

― Міє, Міє, чому ти така неуважна? Ти уже втретє падаєш на тому ж місці! Ну, що, коліно болить? ― у перервах між маминими словами доносився пронизливий дівчачий плач. ― Ну, все… спокійно… ох… нема мене на всіх вас!

Зрозумівши, що мама зайнята, Ігнотус повернув голову до Вела і, принизливо вишкірившись, проговорив:

― Я чув, як тато говорив, що твій старик водився з тою поганню, про яку ти торочиш, і після того його не бачили. А, так, потім ти звалився на мамині з татом плечі.

Вел поволі опустив погляд. Ігнотус, второпавши, що діло зроблено, пошкандибав геть. «Але магія існує! Існує! Я ще доведу усім вам!» ― прозвучало в голові малого Вела.

Ліси поруч з величним Олімпом славилися неабиякою фауною і флорою ― Вел змалечку полюбляв проводити багато часу в лісі недалеко від селища, збираючи різні ягоди і фрукти, а також вивчаючи їхні властивості. Ще з ранніх літ його тягнуло до знань. Хлопчик усе пробував, всім цікавився і завжди твердо вірив у те, що йому розповідав батько. «Не ділити світ на біле й чорне, а завжди слухати своє серце і прагнути справедливості», ― ось чого навчав сина його покійний батько. Носій прізвища Андейра був вихідцем із нового світу ― Китаю ― і тут, на просторах давньої Греції славився неймовірними знаннями та навичками. Його цілительські здібності просто вражали ― не раз він виліковував жителів села від страшних напастей.

Мама Вела була рідною йому і якийсь час, поки її чоловік, Захаріас, був на війні, водилася із батьком Вела. Та ще би, яка жінка втрималась б перед таким бездоганно красивим і неймовірно умілим чоловіком із нового світу? Так і завагітніла. Через кілька років із війни повернувся Захаріас. Певна річ, він прийшов в шок. Та покидати жінку не став ― за кілька днів до цього по селу почали ходити чутки, що цілителя-чужоземця у лісі розтерзали дикі звірі. Захаріас не думав довго. Все ж таки, Пелагея була чудовою хазяйкою і покірною дружиною. Він розпитав селян про правдивість історії про китайця і, впевнившись, що той і справді більше не повернеться, вирішив продовжити спокійне життя із своєю сім’єю. Та все би нічого, якби не малий Вел.

Захаріас відкрито недолюблював Вела ― змалечку він завдавав йому кучу роботи і щоразу, коли той нічого не виконував (наче на зло), чоловік дубасив його палкою аж до посиніння. Вел терпів усе із надзвичайно непохитним обличчям. З ранніх літ він добре знав, що за усі витівки потрібно нести покарання. Та від цього дурачився нічим не менше. Старший син, Ігнотус, завжди дивувався ― як можна бути таким безтурботним і щоразу, після жорстоких батькових покарань (сам Ігнотус до чортиків боявся батька із палкою в руках, тому завжди бездоганно виконував усі його доручення) наважуватися на чергові витівки?! Пелагея натомість обрала нейтральну позицію. Вона не хотіла виганяти Вела з дому, але ніколи й не заступалась за нього, коли Захаріас хапався за палицю.