Глава 72. Вимушене прощання.

За якийсь час інфеністи разом із Віспою та Ейпріл дісталися міста Вогню, оточеного височенним десятиметровим бетонним (судячи з вигляду) муром. Ліс давно залишився позаду, а місто розкинулося на пагорбі посеред поля високої трави дещо неприродного бірюзового кольору. Дівчата задерли голови догори, оцінюючи висоту муру, а Джуліан натомість окинув очима периметр, сподіваючись, що ніяка «охорона» не дасть про себе знати.

― Нагадайте мені, чому за нами досі не з’явилися вогняні духи? Закляття змусило Лету скаженіти, а наша бійка із циклопами не викликала жодних емоцій у тутешньої охорони? Я, звісно, не Шамберлейн, але це звучить не дуже то логічно, ― підняв брову Джуліан.

― Якраз навпаки, ― всміхнувся Віспа. ― Сутички із циклопами ― діло у Тартарі регулярне. Клан Змін навчився досконало застосовувати свою магію, аби виявляти активність циклопів недалеко від своїх міст.

― Тобто… вони в курсі про те, що там відбулося і ми їх просто «не обходимо»? ― здивувалась Лета.

― Певна річ, якщо стоятимемо тут іще хвилин десять, нас точно помітять чергові охоронці, ― закотив очі Віспа. ― Просто робіть те, що я кажу і виживите.

― А чому ми не можемо просто зайти під видом подорожуючих через головний вхід, а потім «ніби по випадковості» забрести у залу з вратами у тюремний вимір до Аїда? ― проговорила Ейпріл.

― Тому що, ― наголосив Віспа. Голос демона виражав цілковите незадоволення тисячею питань, що посипались на нього. ― Нейтралітет між кланами ― далеко не демократія. Вогняні духи ― народ особливо нестримний і запальний… краще їм на очі не попадатися. Не говорячи вже про те, що максимально «свій» тут лише я. Проникнемо на територію міста тихо і не привертаючи уваги. Анно, сподіваюсь, твій канат має десять метрів?

Дівчина похапцем зняла з плечей рюкзак і дістала звідти альпіністську мотузку.

― П'ятнадцять метрів, ― сказала вона. ― Ще є абордажний крюк.

― Ага, тобто, лізти по канату через десятиметровий мур це взагалі непомітно, ― з іронією пробелькотав Джуліан.

― Чудово, ― сплеснув у долоні Віспа, пропускаючи слова Розенбаума мимо вух.

― Як ти збираєшся закинути його аж туди? ― недовірливо поглянула на височенний мур Анна.

Віспа єхидно всміхнувся. Його очі засяяли червоним і абордажний крюк охопила червона хмарка магії.

― Ти ж казав, що місто обліплене закляттями, що виявляють магічну активність! ― зашипіла Ейпріл.

― Без паніки, ― блиснув білими зубами Віспа, прицілюючись. ― Це закляття малопоширене. Сумніваюсь, що вони включили його у список тих, які варто виявляти. Я всього лиш збільшив дальність польоту канату після вистрілу…

Взісь! Віспа вистрелив із абордажного крюка-пістолета і канат полетів угору. Усі задерли голови. Лиш Анна недовірливо покосилась на Адама, що стояв позаду них чисто як маріонетка.

Коли канат було закинуто, і Віспа пару разів смикнув його, аби переконатися, що абордажний крюк міцно зачепився, можна було приступати до карабкання, котре явно мало зайняти немало часу. Першою викликалася лізти Лета. Здавалося б, їй це взагалі нічого не вартувало ― вона міцно вхопилась за канат руками, підтягнулась на них і за мить вже вправно лізла угору.

«Сказали б мені три місяці тому, що я буду лізти по канаті через десятиметровий мур, не маючи жодного альпіністського досвіду, я б ні за що не повірила», ― промайнуло в голові Анни. Вона була готова лізти другою, але дорогу перегородила рука Віспи.

― Далі ми з Ейпріл, ― проговорив він.

Джуліан закотив очі. Анна бачила це чітко, незважаючи на те, що він стояв у кількох метрах збоку.

― Вел! Я сама! ― випалила Стракер і, оцінивши ситуацію, миттю вхопилась руками за канат, висмикнувши його з рук демона.

Віспа лиш повів бровою.

― Не вимахуйся, зозулько, це тобі не скаутський похід, ― єхидно всміхнувся Віспа.

Насправді вона узагалі уявлення не мала, як буде лізти. З усіх присутніх лише Ейпріл була людиною, до того ж, всього лиш дівчинкою-підлітком, яку хоч і тренували з раннього дитинства, проте перелазити через десятиметровий мур їй не доводилось ні разу. Та Ейпріл не здавалась. Вона підтягнулась на руках раз, вчепилась ногами в мур, тоді другий, третій… та в одну мить нога зісковзнула, хватка рук ослабла і дівчинка з’їхала по канату вниз, порізавши собі руки. Благо, вона не встигла високо залізти, бо тоді довелося б несолодко.

― Ну от, ― хмикнув Віспа. Його обличчя з такою мімікою здавалось надзвичайно харизматичним. ― Що, вже вбила собі в голову, що маєш надприродну регенерацію? ― демон схопив її крихітну долоньку досить жорстким рухом. ― Нікчема. От де на тобі мітка інфеніста? Де? Тут? ― шарпаючим рухом він торкнувся її плеча. ― Чи, може тут? ― тикнув пальцем в живіт. ― Ти бачиш її? От і я не бачу! ― докірливо зауважив демон, схопивши її за щоку двома пальцями. ― Швидко залізла мені на спину і без зайвих слів.

Демон трішки присів, аби дівчинка могла залізти. Ейпріл збентежено обвела очима всіх присутніх і, второпавши, що за ними насправді ніхто з інфеністів не спостерігає, мовчки обхопила шию Віспи руками, а ногами вчепилася за живіт. Віспа легко підтягнувся на руках і, хапаючись за канат, поліз угору. Слідом за ним, залишаючись цілковитою маріонеткою, став карабкатися Адам. Джуліан викликався лізти останнім, перекинувшись із Анною багатозначним поглядом. Дівчина чудово розуміла, що це його реакція на Віспу і Ейпріл.