Глава 71. Шлях їхній лежав до міста Вогню.

За якусь мить вони уже ішли лісом слідом за Віспою і Ейпріл, котра навіть не думала відходити від нього. Джуліан, досі перебуваючи під дією модифікуючого голос закляття, ішов набурмосений позаду всіх. Анна здивовано озиралася довкола. Ліс не міг не вражати. Виникало враження, що вони потрапили у якийсь фентезійний світ.

«Можу поклястися, я щойно бачила білку з трьома хвостами», ― промайнуло в голові Уеллінг, і вона навіть озирнулася вдруге, але слідів тварини наче й не було. Натомість в її поле зору потрапив непритомний Адам, що, неначе привид, летів за ними із похиленою набік головою. Лета, схоже, також хотіла про це поговорити:

― Слухай, якого біса Віспа тягне його за нами? Залишився б там на поталу циклопам, нам би менше проблем було, ― дівчина явно злилася, що йому вдалося так легко обвести її довкола пальця.

Анна знизила плечима.

― Лишня пара рук нам не завадить, якщо стикнемось із циклопами. І так, міс Чень, він буде боротись з нами на одній стороні, якщо не захоче стати їхнім кормом, ― пролунав голос Віспи попереду. Він навіть не обертався, а всього лиш змахнув рукою, із якої вилетів червоний згусток магії, аби прискорити політ Адама.

Та Лета, схоже, не збиралася просто так замовкати. Певна річ, вона ризикувала стати жертвою того ж закляття, що й Джуліан, але цікавість перемагала. Вона миттю зрівнялась із Віспою і Ейпріл, втискуючись між ними, що значно здивувало Анну.

― То що означало те, що ти сказала, Ейпріл? ― голос Лети здавався занадто жвавим і Анна чітко знала, що означає цей тон. Азіатка говорила так тільки тоді, коли сильно хотіла отримати якусь інформацію. ― Вел… чому ти назвала цього демона цим іменем?

Дорога до міста Вогню обіцяла бути довгою, тож Ейпріл зрозуміла одне ― або вона розповість усе тут і зараз, або Віспі доведеться накласти на Лету те ж закляття, що і на Джуліана, котрий, до речі, досі не міг зв’язати слова докупи. Дівчинка хоч і мала тільки чотирнадцять років, проте добре розуміла, що в ситуації, у якій вони зараз перебувають, лишні сварки до добра не приведуть.

Анна одним вухом слухала Ейпріл, а іншим прислухалася до звуків природи довкола. Ліс не міг не вражати. Усе довкола здавалось якимось особливо живим, хоч це й був фактично загробний світ ― місце проживання усілякої нечисті. Час від часу їй перед очима мелькав Джуліан із невдоволеною фізіономією, хоч і не намагався почати розмову, знаючи, що ні до чого хорошого це не приведе. Хоч хлопець і не довіряв Віспі, однак в глибині душі чітко усвідомлював, що без цього демона у Тартарі вони і дня не протягнуть. Хлопець через якийсь час навіть перестав нарікати на закляття, накладене на нього. Все-таки, він сам розумів, що це був єдиний спосіб стримати його нестримну натуру, що просто обожнює комусь дорікати.

― То, виходить, Віспа ― твій невидимий друг дитинства? ― проговорила Лета, дослухавши розповідь Ейпріл. Сам Віспа практично увесь час мовчав, ідучи попереду. ― Оце так поворот. А ти в курсі, скількох людей він убив власноруч? І це ще не враховуючи, скількох замордували його мішки з енергією, ― голос Лети раптом суттєво похолоднішав.

― Лето! ― докірливо крикнула Анна, зрівнюючись із ними.

«Але… Віспа і справді монстр. Лета права. Ейпріл гадки не має, з ким зв’язалась. Якщо він придумав собі нове ім’я і прикидався добреньким невидимим другом, це ще не означає, що він досі той самий Вел», ― прозвучало в голові Анни.

Лета неочікувано зупинилася. Така поведінка насторожила не лише Анну, а й усіх присутніх. Віспа поволі обернувся, спостерігаючи за тим, що буде далі. Віолетта обвела Анну дещо зверхнім поглядом:

― Я довго думала, чому Хантер помітив тебе. Справа в тому, що ви справді подібні. Ти тільки й умієш, що усім дорікати. Та оціни сама. Вона вірить цьому типові, бо в дитинстві він допомагав їй справлятись із недостатністю любові від татуся. Як це мило. Але реальність така, що Віспа ― жорстокий убивця.

Ейпріл широко розплющила очі. Було видно, що їй стало не по собі. Анна не втрималася:

― Лето, стоп! ― крикнула вона, дивлячись на Чень. ― Ти переходиш межу допустимого! Серйозно! Що з тобою??? Чому ти знову увімкнула режим сучки?

Лета пирхнула.

― Що я такого сказала? Я всього лиш хочу, аби ця дівчинка не одягала рожеві окуляри і не розхвалювала у своїх історіях м’ясника, який начебто був її другом у дитинстві!

Між усіма запала напружена мовчанка. Анна мала, що сказати, але роздумувала над тим, чи варто розпочинати чергову сварку. Лета аж кипіла від злості і така поведінка не могла не дивувати, адже вона була чи не єдиною з усіх, хто абсолютно не хвилювався з часу проникнення у Тартар.

― Бр-р, Іскорка права, ― прозвучав голос Джуліана. ― О, це тупе закляття спало.

Ейпріл вискочила між ними, широко розставивши руки.

― Хей, ви! Не час зараз сваритися! Заспокойтесь!

Лета пхикнула.

― Заспокоїтись? Ти ба! П’ятнадцятилітка каже мені заспокоїтись! Не заспокоюсь, ясно?! І не вдавай, що все нормально! Цей тип ― демон! Довірятимеш йому і закінчиш, як твій батько!

― Лето! ― прогримів Джуліан явно суворим голосом, намагаючись відтягнути дівчину вбік, аби вона заспокоїлась, однак азіатка з легкістю уникла його.

Віспа на надшвидкості виник перед Віолеттою, поглянувши їй в очі. Увесь цей час він залишався в стороні, імовірно, роздумуючи над причиною усього, що відбувалось і зараз уже мав готову стратегію дій: