Глава 70. Дівчинка і демон.

Із настанням довгоочікуваного ранку ліс у Тартарі наповнився густим білим туманом, крізь який пробиралися двоє осіб ― чоловік у чорному кімоно із вузькими рукавами і дівчинка-підліток у завеликій на неї білій лижній куртці, в яку вона куталась, неначе у ковдру.

― Значить, ти весь цей час був демоном? ― проговорила Ейпріл, ідучи за Віспою і незграбно переступаючи через повалені стовбури дерев. ― Іронічно виходить, ― злегка всміхнулась дівчинка. ― Коли я була маленькою, мені здавалося, що ти ― це мама, яка стала янголом і приглядає за мною. Пізніше я вважала тебе привидом. А зараз…

Дівчинка неочікувано замовкла, спостерігаючи за спиною Віспи, що рухався попереду. Ідучи крізь цей ліс разом із нею, демон уже не здавався тим холоднокровним убивцею, що з легкістю знецінював людські життя. Дивно, але маленька дівчинка змогла викликати у нього раніше заблоковані емоції. Однак він все ще боявся повністю їх прийняти.

 ― Ти зрозуміла, що насправді увесь цей час я був монстром, із якими тебе все дитинство навчали боротися? Нестрашно, ― розважливо промовив Віспа. Він намагався видатися байдужим, однак в його голосі явно виражався неспокій.

«Монстром?» ― пронеслося у голові Ейпріл. Дівчинка не спішила, повільно переставляючи ноги через корені столітніх дерев, що виступали з-під землі. Погляд її був прикований до Віспи. В голові знову прошмигнули спогади.

Десятирічна Ейпріл спускалася по сходах будинку, наповненого темрявою. Із кухні на першому поверсі доносились веселі голоси чоловіка і жінки. Дівчинка ступала повільно, мовби боячись, що люди з кухні почують її. Та вони не могли ― розмова цікавила їх обох зараз більше, ніж будь-що на світі.

Дівчинка вже стояла за дверима кухні, коли наважилась невпевнено прошепотіти:

― Тату?

Джо не озвався. Натомість зареготав так голосно і так емоційно, що маленька Ейпріл аж висмикнула руку від стіни. Її оченята швидко пробігли по підлозі. В голові дівчинки пронеслося чимало думок, але цікавість перемогла ― обережно Ейпріл підступила до щілини між кухонними дверима і заглянула всередину. За столом із фруктами та віскі сиділи Джо та Інес ― тітка із короткостриженим фарбованим у білий колір волоссям. Ейпріл була чудово знайома з нею. Тітка Інес не раз приходила, аби навчати дівчинку основам місії інфеністів. Все ж таки, діти, чиї батьки обоє були інфеністами, за правилами Бункера мусили проходити передпідготовку з раннього віку. Хоч після смерті Кім, матері Ейпріл, Джо і відрікся від Бункера, Інес частенько навідувалася до них у гості з причини того, як вона казала, що Ейпріл потрібно змалечку звикати до того, що чекатиме її із появою таланту. Дівчинка з цікавістю слухала поради тітки Інес і виконувала усі її вказівки, та в якусь мить стала помічати, що між нею і її батьком виникла якась особлива дружба.

Так, у голові десятирічної Ейпріл не існувало навіть думки про те, що тато хоч коли-небудь зможе поглянути на якусь жінку так, як він дивився на маму. Та у той вечір уявлення дівчинки суттєво змінились. Інес і Джо розмовляли надто жваво і ця близькість… Ейпріл чітко бачила, як Інес підсунулась до нього ближче, як, розмовляючи, ніби ненароком торкнулась його руки… а ще цей погляд. Вона явно «стріляла очима», усміхаючись харизматичною посмішкою на всі тридцять два. І саме тоді маленьку Ейпріл неначе пронизало хвилею ненависті до тітки Інес, до тієї надзвичайно приємної тітоньки, яка приходила навчати її основам місії інфеністів… тієї, котру вона справді любила і вважала своєю подругою. Очі Ейпріл звузились і заблистіли, а губи стиснулись так сильно, що, здавалося, вона хотіла просто зараз що-небудь прокричати…

Джо розповідав якусь надто емоційну історію і розмахував руками, акцентуючи на певних словах. Так і не помітив під рукою свій же стакан з віскі. Той злетів зі стола, однак, завдяки швидкості інфеністів Джо вдалося схопити його буквально в кількох сантиметрах від колін Інес. Та попри це вміст стакана встиг вихлюпнутися на смуглу шкіру жінки.

― Ой, пробач мені, будь ласка! Я зараз же все витру, ― забідкався Джо, схопившись з місця. За мить він уже тримав в руках паперовий рушник.

Інес зашарілася.

― Не варто, Джо, справді, не варто! Це все дрібниці, я можу сама… хіба… ― її голос із веселого раптом перетворився на грайливий.

Випивка давала своє. Пили вони, виявляється, далеко не просте віскі, а високоградусне, яке зазвичай пили інфеністи, коли справді хотіли напитись, незважаючи на регенерацію. Джо торкнувся її колін, ніжно проводячи паперовим рушником. Жінка підвела погляд, злегка опустивши нижню губу.

В ту ж мить двері на кухню з грохотом захлопнулися. Зі столу поруч із ними аж злетів один паперовий рушник. Ейпріл рвучко відстрибнула від дверей, здивовано озираючись довкола. Джо, закусивши губу, зіжмакав у руці мокрий від віскі паперовий рушник й відступив від Інес. Обоє вони опинилися у вкрай незручній ситуації.

― Це… е-е, мабуть, протяг, ― зауважив Джо, крокуючи до кухонної шафки, аби викинути рушник у смітник. Очима він повів у сторону відчинених на кухні вікон.

― Хе-хе, ― озвалась Інес. ― Точно. Ти правий. Протяг.

Її голос звучав якось надто напружено і через мить вони обоє зайшлися просто неймовірним реготом.

― Протяг! ― сміявся Джо. ― Ти ба! Добре, що не привид! А ти знала, що років п’ять тому, коли я ганявся за… ― розмова між ними знову спрямувалась у недавнє русло.