Глава 68. Зозулька.

В кількох метрах від них у спальнику без задніх ніг спала Лета. Певна річ, у цьому була і своя дивина ― далеко не кожен може отак-от легко відрубитися в невідомому світі, де кожної секунди з’являється небезпека. Та у неї були свої причини.

Ейпріл так і не наважилась підвестися з каменя, на який сіла, щойно вони сюди прибули. Було доволі холодно, але вогнище і тепла лижна куртка не давали заціпеніти. Із рота йшов пар, а очі дівчинка все ніяк не відводила від густого темного лісу. Вона не плакала ― усе, що можна було, вона уже виплакала. Водний баланс організму вичерпався і сльози просто перестали литись з очей. В руці дівчинка тримала палку і машинально колупалася нею у вогнищі.

Присутність Віспи поруч вона не помітила, допоки він не заговорив:

― Ну, зозулько, вистачить вже дутися. Іди спати.

Периферійним зором побачивши, що він опустився на ще один камінь поруч, дівчинка проговорила абсолютно байдужим тоном:

― Мій час чергувати.

― Без сенсу, ― заперечив демон. Ці слова звучали з його уст якось навіть добродушно. ― Я можу почергувати. Та й толку з мене більше буде, якщо з’являться циклопи. Їх легко відволікти. Насправді, циклопи капець які тупі, ― Віспа навіть не помітив, як почав белькотати. ― Можна створити ілюзію людського голосу в кількох метрах звідси і вони побіжуть туди. І, що найсмішніше, після того, як вони нічого не виявлять, жоден з них не здогадається повернутись. Дивно, але це правда. Схоже, вони надто звикли до того, що жертви самі натикаються на них і потреба у полюванні просто відпала, ― на якусь мить Віспа замовк. А тоді продовжив, дивлячись на вогонь: ― Головне ― це запах. Вони, як великі собаки, великі зубасті і дуже агресивні собаки. Вловлять твій запах ― з легкістю відслідкують.

Ейпріл слухала, здавалося б, тільки тому, що його голос суттєво відволікав її від думок про смерть батька. Картинки моменту смерті перестали знову і знову виринати в її голові…

― Так вони ж ліниві і не полюють, ― зронила вона.

― О, так, дуже ліниві. Але деякі запахи циклопи для себе виокремлюють з-поміж інших. От це як убивця у вас у світі живих. Спершу він приглядається до жертви, з’ясовує, де вона живе, куди ходить, коли чим займається… і тут так само. Якщо циклопові приглянувся чийсь запах, він перетворюється на наркомана. Справжню машину для вбивства, ― усе це звучало дуже страшно, але Ейпріл навіть не здригнулась. ― Ну, але таке рідко буває, ― всміхнувся по закінченню Віспа. ― Знав тільки одного демона. Дурний був, прожив близько чотирьохсот років. У світ живих не потикався, мовляв, у нас тут он скільки місця ― вибирай, де хочеш жити і живи. І добігався. Старий циклоп (а вони ж не живуть так довго, як міазми) помішався на ньому. Голову знесло. Почав переслідувати бідолаху. А той тільки сміявся з того і хизувався ― оно дивіться, «мене циклоп переслідує роками і ніяк не може спіймати, так і помре, ганяючись за мною», ― Віспа розповідав усе це якось невимушено, легко, але під кінець насупився: ― Циклоп випотрошив його, перед тим похарчувавшись його серединною енергією. І тоді, коли той був іще живий і не мав сил оборонятись, циклоп повісив його на дереві і почав їсти… шмат за шматом… але то тільки раз так було! ― знову всміхнувся Віспа, ніби відчуваючи провину за розказування надто страшних подробиць. ― Той демон був дурний, я вже казав. Сам напоровся.

Неочікувано для себе Ейпріл сказала:

― Якби я була інфеністом, якби пробудила свій талант… я… я могла б зреагувати. А, може, я догадалася б… може, я помітила б, що він щось замислив! ― голос дівчинки затремтів. Їй уже було байдуже, що її слухає сам демон Віспи. ― Я вірила Адамові всією душею! Я з дитинства його знала! Я… ох, чорт, я розмовляю із тобою, а ти… ― дівчинка шоковано покосилася в сторону Віспи, випустивши палку з рук.

Палка упала у вогнище і загорілася. З допомогою магії Віспа підштовхнув її глибше у середину багаття, аби вона не обпекла ногу Ейпріл.

― Демон? ― Віспа поглянув на дівчинку. Його фізіономія не здавалась жахаючою, скоріше, його обличчя випромінювало цікавість. ― Яка різниця? Ти можеш розповісти мені все, що хочеш. Якщо тебе бентежить те, що я демон, вважай, що я камінь.

Дівчинка шоковано поглянула на нього.

― Я слухаю тебе, ― добродушно озвався Віспа.

Очі Ейпріл широко розплющилися. Голову пронизав спогад.

Маленька Ейпріл вбігла у свою сонячну кімнату, кинула шкільний портфель на крісло і одразу ж поспішила до письмового стола, що стояв поруч із вікном. Там був приклеєний жовтий стікер. Відірвавши його, дівчинка широко всміхнулася. На стікері було написано рівним почерком: «Я слухаю тебе». Втішена Ейпріл схопила із підставки олівець, вирвала новий стікер і взялася писати відповідь. «Мене звати Ейпріл, а тебе як?» ― написала мала і, причепивши стікер до стола, побігла з кімнати.

Несвідомо посмішка виникла на обличчі Ейпріл і зараз. Вона подивилась на вогонь, замислившись. Віспа перевів очі на ліс ― було помітно, що він уважно спостерігає за периметром. Непомітно дівчинка обвела очима демона, котрий зовсім не виглядав злим. Скоріше подавленим. І злегка занепокоєним, адже його насуплені очі продовжували сканувати горизонт.

― Чому він це зробив? ― прошепотіла Ейпріл, дивлячись, як маленькі іскорки полум’я вистрибують з вогнища і зникають, поступово розсіюючись у повітрі.

― Чесно? ― пробурмотів Віспа. ― Адам Шамберлейн ― єдина особа у світі живих, чиї наміри мені невідомі. А від мене, повір, жодне людське бажання не здатне заховатись, ― наголосив демон так, наче і справді володів можливістю бачити істинну сутність людських бажань.