Глава 67. Ласкаво просимо у Тартар.

― Джуліане! ― кричала Анна, ледве підіймаючись на ноги і роблячи невдалу спробу дотягнутися до порталу, янтарне свічення від якого освітлювало дуже темне поле, посеред якого вона опинилася. ― Джуліане!! ― дівчина не могла стримати сліз.

Вона старалась з усіх сил, старалась дотягнутись до порталу, хоча чудово розуміла, що навіть якщо повернеться, у неї не буде достатньо сил, аби допомогти йому. Та в думках вона уявляла, як надпиває чергову порцію сироватки Сили, аби хоч і ненадовго, але таки отримати перевагу над тими проклятими потворами. Ейпріл, котру викинуло із порталу трішки далі, продовжувала сидіти на колінах й ридати. Та ніхто з дівчат гадки не мав, куди вони потрапили…

Неочікувано прозвучав ляскаючий звук і з Брами вивалилося троє осіб ― Лета, Віспа і Джуліан. Від незвичності Лета не втримала рівновагу й покотилася по землі.

Віспа торкнувся ногами ґрунту дуже впевнено, наче проходив крізь такі портали дуже часто. Тепер він виглядав інакше ― у Тартарі він міг знаходитися у своєму власному тілі. І, на відміну від двох попередніх, це тіло найкраще йому пасувало ― хижий погляд чорних очей, природно харизматичне обличчя, чорне скуйовджене довге волосся і єхидна посмішка. Одягнутий він був у чорний костюм із довгим низом, що повністю закривав штани, але при тому здавався не менш зручним. В загальному його одіяння нагадувало стиль древнього Китаю та і сама зовнішність у Віспи була далеко не європейська.

Щойно Анна побачила Джуліана, її емоції просто зірвалися. Вона кинулась до нього і заплакала…

― Господи, Джуліане… ― дівчина оглядала його очима, як схвильована мати, чия дитина знайшлася після тривалого зникнення.

На тілі хлопця було чимало ран, але більшість з них уже зажили, заливши після себе тільки сліди від крові. Хлопець здавався як завжди безтурботним:

― Я живуча скотинка, ти що, забула? До цього ж, у нас з’явилась перевага… ― проговорив він, єхидно всміхаючись і струшуючи ґрунт із розкуйовдженого волосся.

Вони одночасно поглянули на Лету, але побачили геть не те, чого чекали. Азіатка насуплено дивилась на Віспу, наставивши на нього якийсь особливий кинджал із зігнутим клинком. Навіть при тьмяному світлі від Брами можна було помітити, що ця зброя дуже древня. Анна здивовано обвела очима Віспу. «Ось який він насправді», ― пронеслося в голові. Навіть мала Ейпріл перестала плакати і почала дивитись на демона. Лета була налаштована рішуче, та Віспу це, схоже, зовсім не бентежило.

― Е, ні-ні-ні, ― пробелькотав він, рвучко оббігши Лету. Йому це вдалося з легкістю, навіть незважаючи на надшвидкість азіатки. Відібравши кинджал, він заховав його собі за пояс. ― Ножичок поки побуде в мене.

Лета виглядала цілковито розгубленою ― вперше хтось зумів її обігнати.

― Йой, не дивуйся ти так, ― якось добродушно пхикнув Віспа. ― Невже забула, що ми в Тартарі? Мої здібності тут діють в повну силу.

Лета насупилась. Анна краєм ока помітила, що Джуліан напружився, стискаючи в руці меч.

― Ну і де ми? ― Хантер швидким поглядом оглянувся довкола і зупинив очі на Віспі. ― Раз ти знавець.

Демон закусив губи, виглядаючи при цьому дуже харизматично, і оглянувся навколо. Брама розташовувалася посеред широко поля, з одного боку якого розташовувався темний ліс. Ніч тут здавалась якоюсь особливо темною ― на небі не було жодної зірки, а про Місяць і мови не йшло. Якби не світло від порталу, хтозна, чи бачили б вони хоча б лиця один одного. Анна уважно придивилась до Віспи. Він виглядав не надто впевненим у собі, зважаючи на те, що нарешті опинився на, так сказати, «своїй» території. Демон закусив губу, склавши руки в боки.

― Неочікувано… ― пробурмотів він із ноткою збентеження в голосі. Анна помітила, що Віспа надто дивно розглядає горизонт.

Джуліан, схоже, також засік усі ці деталі:

― Де ми в біса опинились?! ― Хантер на швидкості інфеністів опинився поруч з Віспою і схопив його за комір.

― В Тартарі, ― зронив Віспа. ― Однак… не зовсім там, де я очікував.

Лета обвела його насупленим поглядом і явно хотіла вже щось сказати, але Віспа, відштовхнувши Джуліана, підійшов до купи рюкзаків, що валялися поруч із інфеністами, взяв один і кинув під ноги Анні.

― Краще випийте цей ваш розчин, як він там у вас… сили вам знадобляться, ― пробурмотів демон, нервово озираючись по сторонам.

Анна, обвівши його недовірливим поглядом, опустилась до рюкзака. Та Джуліан і Лета навіть не думали слухати Віспу ― їх тотально шокувало те, що Анна просто так підкорилась тому, хто безжалісно убив її матір.

― Знаєш, що? ― Джуліан підвищив тон, знову наближаючись до Віспи, що очима сканував горизонт. ― Ти або говориш нам все, або…

― Або що? ― просто запитав демон. ― Не раджу тобі сваритися зі мною в таких умовах. Вам невигідно зараз залишатися самим у світі, в якому міазми живуть тисячоліттями…

Після введення біорозчину Анна відчула себе помітно краще, хоча пригнічений стан після використання сироватки Сили повністю не зник.

― Джуліане, ― підійшла вона до хлопця, котрий поглядом намагався знищити Віспу, якому взагалі не було діла до того. ― Де Бек? І Нейт?

Хантер не одразу зосередився на її запитанні. Він продовжував злісно дивитися на Віспу і тільки через хвилину повернувся до Анни.