Глава 66. Закулісний щур проявляє свою істинну сутність.

― Так, чудово, місіс Адлер, буду чекати! ― прозвучав жіночий дуже втішений голос, власниця якого вилізла із човна і ступила на кам’янистий берег, поруч із яким виднівся вхід у печеру.

Марта поклала трубку і повернулася до човна, в якому сиділо двоє місцевих жителів острова Корфу. Обличчя Айвазіс виражало таку втіху, що годі було зараз зіпсувати їй настрій.

― Ох, ― сплеснула вона у долоні. ― Я безмежно вам вдячна. Що б я робила без вас, котрі погодилися в таку рань взяти човен і супроводити незнайомку до якоїсь печери? ― проговорила вона грецькою.

Чоловіки лиш переглянулися між собою і всміхнулись їй.

― Нам неважко допомогти. Тим більше ви сказали, що народились в цих краях, ― зауважив один з них, широко всміхаючись і поблискуючи золотою коронкою.

Марта переступила з ноги на ногу, ніби про щось задумавшись, а тоді сягнула руками в кишені свого темно-зеленого пальта і дістала звідти два скальпелі. Простягнула руки вперед зі словами:

― Візьміть, будь ласка, ― Марта всміхнулась настільки доброзичливо, наскільки дозволяла її стервозна фізіономія.

Очі Айвазіс зблиснули яскраво-зеленим кольором і у чоловіків не було іншого вибору, ніж підкоритись. Дівчина пильно дивилась на них, не кліпаючи і чоловіки поволі піднесли скальпелі до своїх горлянок. Тоді Марта нахилила голову, хитро всміхнувшись, і в цю ж мить греки перерізали собі горлянки й звалилися із човна у воду, стікаючи кров’ю. Айвазіс дивилась їм услід, все ще всміхаючись задоволеною посмішкою. Очі її знову набули нормального людського відтінку і вона поволі рушила в сторону печери…

***

Розібравшись із потворами, котрі майже моментально перетворились на порох, Анна за мить опинилася поруч із колоною. Обвела очима Адама, тоді Джо. Очі її все ще поблискували янтарним кольором, але вона здавалася менш енергійною, ніж декілька хвилин тому, коли розкидала потвор направо і наліво. Інфеністи, незважаючи на значні рани, поволі наближалися до неї.

 ― Загадка закручена, ― промовила Уеллінг так, ніби щойно тут не творилась шалена бійня, а вони й далі мирно продовжували думати над загадкою, котру дала їм колона. Дівчина стиснула в руці кулон Небуття, одягнений на шию, і стала обходити колону, зупиняючись біля кожної з трьох кам’яних стін, на яких виднілись сліди проходів. ― Загадка твердить, що не можна заходити ні наліво, ні вперед, ― Анна пройшла ці стіни повз, ― ні направо, бо нас там чекають відчай, муки і смерть. Назад також не можна, але це ми вже зрозуміли ― потвори не дозволять нам повернутися. «Ти слухай тільки своє серце ― бо лиш воно веде не в забуття», ― дівчина повторила слова загадки і замислилась, стискаючи в руці кулон.

Заплющила очі. І раптом внутрішні відчуття в буквальному сенсі оволоділи нею.

Думки лізли одна за одною, ніби множинний шепіт десь далеко в голові, вони вдиралися всередину тіла, намагаючись роздерти його на шматки і пробратися до основного ― серця… серцебиття пришвидшилося… Анна відчула, як слабшають руки і ноги. Позадкувала, обперлася спиною до стіни…

― Іскорко! ― прокричав Джуліан, кинувшись до неї. Кинджал Вічності випав із руки Анни і вона здавалася геть ослабленою. Очі більше не світилися янтарним, а повіки стали неймовірно важкими.

Та в ту ж мить, що Анна втратила контроль над викликом вогню, із тунелів почали налізати все нові й нові потвори. Характерний звук човгання крупних ступнів привернув увагу інфеністів ― Бек, Нейт і Джо схопилися за зброю. Перші двоє одразу ж рвонули в бій і Джуліанові не залишалося нічого іншого, як робити те ж саме, адже одна з потвор виникла з-під землі просто біля нього. Він різко оголив меч і відрубав потворі руку, ефектно вивернувшись довкола своєї осі.

― Іскорко, я зараз! ― прохрипів він, вивертаючись від удару потвори і намагаючись відвести її подалі від Анни.

Дівчина ослаблено простягнула руку вперед. Ейпріл кинулася до неї:

― Що з тобою???

― Розплата… ― знесилено прошепотіла Анна. Її обличчя здавалось смертельно блідим.

Несподівано дівчину почало викручувати в різні боки, змушуючи кататись по землі туди-сюди і звиватися із шаленого болю. Незважаючи на це, вона намагалася прокричати інфеністам те, що дізналася…

― Брама… вона…

― Зосередься, Анно, прошу! ― наполягав Джо, схопивши свій рюкзак із вибухівкою і одягаючи його на спину.

В перерві між приступами дикого болю і звиванні в конвульсіях, Анна зуміла віддихатися і, обводячи всіх присутніх виряченими від страху очима, прохрипіла:

― Вверху…

― Іскорко! ― прокричав Джуліан, вигравши всього лиш мить, аби поглянути на неї. Опісля йому знову довелося зіткнутись у нерівному бою з черговою потворою, у котрої відросла відсічена кінцівка.

Тіло Анни пронизав нереально сильний стріляючий біль, від якого вона несамовито закричала, звиваючись у позу ембріона. Ейпріл налякано відстрибнула вбік.

― Це що таке з нею? ― хмикнув Джо, звертаючись до Адама.

Той лиш повів бровою.

― Розплата. Вона випила сироватку Сили, аби викликати вогонь і позбутись монстрів. А за кожне використання надприродних сил потрібно платити, ― Шамберлейн сказав це якось надто байдужим голосом.