Глава 65. «Наліво ступиш – смерть, направо підеш – муки».

― АННО! ― радісно закричала Бек. ― Не можу повірити власним очам! ― вона налетіла з обіймами швидше, ніж Анна встигла що-небудь сказати.

― А це що, кинджал…? ― зауважив Нейт в руці Анни раніше не бачену ним зброю, символи на якій світились янтарним свіченням рівно до того моменту, як портал залишався відкритим.

― Треба ж, явились не запилились, ― з іронією протягнув Джуліан, дивлячись виключно на Анну.

Закінчивши обійматись з Бек, Анна поволі підійшла до Джуліана і на її обличчі з’явилась якась підозріло грайлива посмішка.

― Що, шукачко пригод, скучила-таки? ― протягнув він, єхидно всміхаючись.

Дівчина міцно обійняла його. В ту мить наче весь світ зупинився для неї… вона явно хотіла чогось більшого, ніж прості обійми, хоч і вони вже означали дуже багато… але, почувши на фоні розмову Джо із Адамом, вона не могла на ній не зосередитись:

― Ти розповідав мені про її видіння в деталях, ― говорив Джо. ― А тут уже декілька саморобних програм і… вуаля, місце знайдено.

― Боже, таке враження, наче ми не бачились сто років, ― пропищала Бек, з’явившись перед очима Анни, перш ніж дівчина подумала підійти до Адама із Стракерами. ― Як ви… як ви взагалі справились? Було важко???

― Не замахуй, Баранчик Сью, ― злісно подивився на неї Джуліан.

― Що? Ти ще смієш звертатися до мене?! ― мовби озвіріла Бек.

― Е-е, ― пробелькотала Анна, зиркаючи то на хлопця, то на подругу. На обличчі Уеллінг застигла посмішка ― вона не могла стримувати радість від того, що бачить їх. ― Що тут у вас трапилося?

― Він скинув нас з обриву, от що! ― вилаялась Ребекка, гордо склавши руки на грудях і з вираженою зверхністю пхикнула в сторону Джуліана.

Нейт непомітно з’явився поруч із рукою Анни, що тримала кинджал Вічності.

― Не парся, я знав, що твоя удача нас врятує, ― хмикнув Хантер, більше дивлячись на Анну, ніж на Ребекку.

― Знав?! Чому ж це ти знав, а я ні?! ― розгнівалася Бек.

Поки вони намагались буквально з’їсти один одного, Анна помітила Нейта і підняла руку із кинджалом.

― Неймовірно, чи не так? ― проговорила дівчина, усміхаючись. ― Я ж говорю із Нейтом? ― додала вона, згадуючи, що востаннє, коли спілкувалась із ним, в його тілі знаходився хлопець по імені Ніколас.

― Так, ― дещо розгублено проговорив хлопець.

― Ніколас, мабуть, був у шоці від цього всього. Не напрошувався на пригоди з вами? Все ж таки, не кожен день опиняєшся серед інфеністів.

Анна говорила це цілком безтурботно і навіть більше концентрувалася на розмові Адама і Джо, але в якийсь момент помітила на обличчі Нейта щось таке, що змусило її відволіктися від підслуховування розмов двох «розумних». Хлопець миттєво спохмурнів, щойно вона запитала за Ніколаса…

― Нейт? ― повторила Анна, уважніше придивляючись до його емоцій. ― Хлопчина ж вирішив залишитися в готелі, правда? ― дівчину чомусь неочікувано пройняв тремор.

Нейт поморщив губи і відвів погляд. Бек і Джуліан перестали дурачитися і уважно спостерігали за їхньою розмовою.

― Іскорко… ― Хантер ступив крок.

Анна одразу ж  здригнулася.

― Що у вас тут сталося?! Ви… ви троє змовчали про щось… ― дівчина підозріло обвела очима Бек і зафіксувала погляд на Джуліанові. ― Джуліане? ― її голос звучав строго і налякано водночас.

― Анно, послухай… ― почала було Ребекка, але Уеллінг на неї абсолютно не зважала, лиш кинула короткий погляд. Дівчина сумнівалася, чи варто розповідати усе і просто поглянула на Джуліана, тим самим перекидаючи усе на нього.

― Іскорко, не кіпішуй, ― зронив Джуліан, наближаючись до неї. Від прямого погляду на хлопця Анна не змогла розслабитись, але, все ж, взяла емоції під контроль. Його впевнений голос змушував її вірити в кожне сказане ним слово. ― Мутантиха Айвазіс більше не з’являлась. Я, звісно, поняття не маю, чому вона не слідкує за нами, раз ми знайшли Браму і… це все достатньо підозріло… але, так, вона убила хлопця, ― погляд Джуліана містив у собі виражений смуток. Анна була дещо шокована бачити подібні емоції на обличчі Хантера.

Ребекка помітно здригнулась, спостерігаючи за реакцією Анни. І навіть Нейт насупився. Джуліан уважно дивився на Уеллінг, очікуючи хоч слова, але Анна всього лиш опустила погляд на землю, поволі розвернулась і направилась до входу в печеру, вперто ігноруючи присутність Адама і Стракерів.

Печера виявилася набагато меншою, ніж у видіннях і більше нагадувала невеличке заглиблення в кам’яній брилі, що формувала цей острівок. Анна обвела очима кам’яну стіну й, піднявши руку із кинджалом Вічності, провела по його клинку пальцями іншої руки. Від цього символи, якими він був покритий, засяяли янтарним свіченням.

― Оу, ― здивувалась Ейпріл.

Джо насуплено спостерігав за кожним рухом Анни. Певна річ, усі були здивовані тому, звідки вона знає, що робити, але, навіть попри це, ніхто з присутніх не наважувався запитати.

Анна виглядала так, наче подібні операції проводила із магічними кинджалами щодня ― ефектно прокрутила його в руці довкола себе й різко зафіксувала руку перед собою, направляючи кинджал на стіну. В ту ж мить на ній викарбувалися такі ж символи із янтарним свіченням, як на кинджалі і засяяли так сильно, що всім довелося на секунду заплющити очі.