Глава 64. Кинджал Вічності.

Анна зосередила погляд на покритих сніговими одіяннями деревах. Дівчина нутром відчувала, що за ними уже стежать десятки очей… аж ось за однією з ялинок блиснуло два яскраво-янтарних кружечка. Ніби якимось чином второпавши, що дівчина побачила її, істота заховалась в тіні. Анна все ще сподівалась у неправдивості її чуття, але тоді рука Адама смикнула її за зап’ястя, змушуючи озирнутись назад. Дівчина почула звук прискореного дихання, дуже схожого на хекання собаки. У темряві знову проблиснули янтарні очі, ховаючись за деревами.

― Це просто вовки, їдьмо звідси, ― зашепотіла вона до хлопця, намагаючись вірити у сказане, хоча тепер уже практично не мала сумнівів, що це далеко не звичайні лісові жителі.

― Чш-ш, ― засичав Адам, насуплено оглядаючись довкола. Краєм ока Анна помітила, що хлопець потягнувся за луком, котрий висів у нього за спиною. ― Це не просто вовки. Я вже стикався із ними тоді, коли ти була в ополонці…

― А що тоді? Ще одне випробування? ― Анна явним чином не хотіла стикатися із черговою смертельно небезпечною ситуацією. За цей день вона уже була сита ними по горло.

― Земля, ― тихо зронив хлопець, натягуючи тятиву. ― Ми пройшли воду і вітер. Це земля.

― Земля? ― нервово перепитала Анна, озираючись в ліс. Володарі янтарних очей поволі виходили з-за дерев, оточуючи інфеністів великим колом. ― Але ж у печері був обвал і ці дракони… я думала це земля!

В ту ж мить один із вовків різко вийшов уперед. Адам прицілився, але істота абсолютно не звертала на це уваги ― погляд вовка був чітко прикований до Анни. Янтарний відтінок очей істоти змушував схилятися до думки, що це далеко не звичайний вовк, а якийсь гібрид вовка і пса із магічними здібностями. Дівчина поглянула йому в очі і відчула, наче її з істотою пов’язує щось невидиме, але дуже міцне… наче вони мали зустрітись, аби це з’ясувати. Наче це було вирішено самою долею… Анна несвідомо вийшла уперед, вперто ігноруючи будь-які спроби Адама затримати її.

В ту ж мить вовча паща привідкрилась і Анна вже була готова визнати, що сходить з розуму, бо з неї раптом вилетіли наступні слова:

― А ти с-с-сміливіш-ш-ша, ніж з-з-здавалос-с-сь…

Дівчина аж підскочила, різко озираючись на Адама, який, схоже, не чув вовчих слів.

― Мене ч-ч-чуєш-ш тільки ти, обрана, ― проговорив вовк. Анна насуплено і дуже здивовано знову перевела погляд на нього, все ще не в змозі повірити у те, що бачить і чує. ― Із кулоном Небуття, щ-що вберігає від втруч-ч-чання темряви, ти безсумнівно захищ-щ-щена. Та без-з-з необхідних умінь ти залиш-ш-шатимешся все тією ж-ж-ж букаш-шкою, яку він придус-с-сить одним помахом руки, ― на слові «букашкою» вовк зробив особливий акцент. Анну аж мурашки пробрали від його манери говоріння і від самої суті сказаного. Натомість Адам виглядав абсолютно спокійним. І не дивно ― не чуючи слів вовка і не спостерігаючи ніяких дій з боку його зграї, хлопець тільки і міг, що мовчки дивуватися. Наступні слова прозвучали із пащі вовка без жодного шепелявлення: ― У печері ти проявила неабияку мужність, а також… змушений визнати, вчинила вельми винахідливо, привівши із собою того, у кого особливий талант до логічного мислення… ― вовк обвів очима Адама, котрий розгублено озирався довкола. ― Ти безсумнівно незвичайна обрана. З усіх, кому випадала така можливість, ти єдина змогла дістати сироватку Сили. І за це вона наділить твоє тіло незримою могутністю, із якою ти станеш рівна по силі богам… в тому числі і Аїду. Та пам’ятай, ― наголосив вовк. ― За все, не дане нам природою з народження, доводиться платити…

Анна різко насупилась.

― Платити? Чим?

Адам сполохнувся. Не тямлячи, з ким вона розмовляє, він уже хотів було сказати слово, але дівчина до цього не прислухалась. Вовк задер морду і, дивлячись ніби згори донизу, повів далі:

― Із цими двома неймовірними дарами ти зайдеш далеко і, можливо, навіть зможеш кинути виклик Аїду. Та без кинджалу Вічності , здатного убити самого повелителя смерті, ти приєднаєшся до усіх цих обранців, чиєю долею стала невдача…

― Я знаю! Знаю! ― крикнула Анна. ― То дайте підказку! Як мені його знайти?!

Вовк ніби злегка всміхнувся. У цьому смішку було і щось недобре, але Анна не зважала. Коли на кону стояло життя дорогих їй людей, вона не могла думати про такі речі.

― У тебе чималі амбіції, Анно Уеллінг, ― зауважив вовк. ― Та, тим не менш, ти чудово себе показала. Ти довела, що сильна не лише фізично, а й духовно. Знаючи, що ми погрожували твоєму другові, ти все ж вирішила вислухати нас. Тому ми даруємо тобі можливість здійснити те, що було призначено тобі з народження. Та пам’ятай: здійсниться тільки те, чого по-справжньому бажаєш ти. А від розплати не втекти…

Останні слова прозвучали дещо зловісно. Вовк зробив декілька кроків назад і востаннє поглянув на Анну янтарними очима. В ту ж мить інфеністів охопило неймовірної сили янтарне свічення і, перетворившись в чисту енергію, усі вовки зібралися в одну точку ― на місце, де щойно стояв вожак зграї. Янтарне свічення стало настільки сильним, що довелося на секунду заплющити очі. Анна намагалась вгледіти що-небудь, хоч і прикривала обличчя ліктем, але свічення виявилось надто яскравим… за мить воно зникло і знову інфеністів оточила суцільна темрява. Та на снігу у тому ж місці, де ще хвилину тому стояв вовк, лежав кинджал із довгим клинком звивистої форми, на якому розмістились невідомі символи. Анна була просто шокована ― кинджал виглядав точнісінько так, як у її видіннях… дівчина несвідомо потягнулася до рукоятки і підняла його зі снігу.