Глава 63. Драконів не існує, казали вони.

― Що це за звуки? ― пропищала Бек. Вони з Нейтом притулили вуха до телефона Джуліана, на якому був увімкнений гучномовець. ― Це що, рик драконів?

― Драконів не існує, ― одразу ж спростував припущення Нейт.

― Ну, я б не був таким впевненим, ― з іронією протягнув Джуліан, дивлячись кудись вдаль. Вони стояли посеред вузької кам’янистої стежинки, що пролягала крізь чагарники. Попереду розкинувся неймовірний вид на гірський півострів. ― Зважаючи, що існують демони, що залізають в людські тіла з вірусами і бактеріями. Не згадуючи вже про богів Давньої Греції, один із яких досі живий і править Тартаром ― світом мертвих. Баранчик Сью, ― звернувся він. ― Що там по удачі?

Бек набурмосилася.

― І що я маю тобі сказати? Я просто йду вперед. Певна річ, я нічого не відчуваю, бо це працює геть не так. Тут або щастить і ми натикаємось на те, що треба, або не щастить. І я, чесно, вже більше переконана в другому, бо, знаєте, коли думаєш про смерть від руки шаленого мутанта-психічки, про ніяке зосередження не…

Та не встигла вона договорити, як Джуліан шоковано проговорив:

― Не може бути…

― Що? ― Нейт повернув голову туди, куди дивився Хантер. ― Чувак?

― Так, Хантере, що ти там бачиш? Твоя самооцінка від тебе втікає? То чого став, лови, ― вирішила познущатись Ребекка.

Джуліан всміхнувся односторонньою посмішкою, не зводячи очей з горизонту.

― Смішно, Баранчик Сью, ― замітив він. ― Але сьогодні ти вдало попрацювала. Я, звичайно, не бував в голові Іскорки і гадки не маю, як це виглядало насправді, але, судячи з її не вельми вдалих описів… це саме те місце з її видінь.

І справді, перед ними розкинувся вид на неймовірної краси бухту із бірюзовою водичкою і білою галькою, які, певна річ, були непомітні через ніч, але Джуліан чомусь нутром відчував, що вони в правильному місці.

― Потрібно підійти ближче, ― промовив Хантер.

***

У темряві ями із трупами блиснули два ока янтарного кольору. Морда явно була видовжена, а тіло змієподібне, бо краєм ока Анні вдалося помітити темно-коричневу луску на спині істоти і довгий хвіст із шипами.

― Не рухайся, ― прошепотів Адам, дивлячись то вниз на монстра, то на Анну, котра зависла на тому кам’яному п’єдесталі.

«От чортівня, якщо це дракони, то я в шоці! ― боязко подумала дівчина. ― Господи… не рухатись, ага, звичайно! Я вже від страху тут заціпеніла і, боюсь, що від цього моя рука заніміє швидше, ніж я встигну вчепитися міцніше…» ― дівчина з острахом поглянула на руку, що стискала кинджал. Телефон Анни на дні ями вимкнувся. В ту ж мить прозвучав характерний злісний рик, похожий навіть більше на писк, і з глибини ущелини вилетіло щонайменше три крилаті драконоподібні істоти.

― БОЖЕЧКИ! ― загорланила Анна, щосили притискаючись тілом до кам’яного п’єдесталу, наче молячись на те, щоб в ньому виник прохід і вона змогла там заховатись.

Вона чітко відчула рух повітря поруч із собою ― лапа монстра знаходилась в метрі від неї… в ту ж мить невідомо звідки з’явився Адам і, вхопивши дівчину руками, притиснув до себе і за секунду вони вже стояли на твердому ― на протилежному боці ущелини. Хлопець вихопив зі свого рюкзака якусь пушку і вистрелив нею в сторону ями, особливо ні в що не цілячись. БАХ! Пролунав характерний звук, схожий на феєрверк, і усе довкола заповнив густий сірий дим. Не бачачи абсолютно нічого, істоти завили і, схоже, декілька з них влетіли один в одного, бо незадовго після вибуху пролунав глухий звук падіння.

― Вау, Адаме, це було круто, ― похвалила Анна, ледь переводячи дух. Поява істот цілковито вибила її з колії.

― Всього лиш маленький винахід, ― із явною гордістю в голосі зауважив Адам, ховаючи пушку в наплічник. ― У нас є трохи часу, поки дим не розвіється. Потрібно подумати, як будемо діставати сундук.

Анна здивовано обвела хлопця очима. Він всміхнувся.

― Чорт, я просто в шоці, куди нас занесло, ― пробелькотала дівчина, ходячи туди-сюди, мабуть, лише для того, щоб заспокоїтись.

Із задимленої ями долинав невдоволений рик, змішаний із виттям, чисто дитячим плачем. Тим часом Адам над чимось роздумував.

― Крізь поле ми пройти не можемо ― воно обпікає. Предмети взагалі стирає в порошок. Має бути якийсь захист… хм, твій кулон з легкістю проник усередину. Можливо…

― Адаме, ти геній! ― Анна зрозуміла суть ідеї ще швидше, ніж хлопець її озвучив.

― Що ти замислила? ― підняв брову Шамберлейн, підозріло дивлячись на Уеллінг.

― Ти зможеш відволікти драконів, аби вони не почули, як я лізу по кам’яному підвищенню?

― Так, але…

Та Анна вже обмотала себе навколо пояса мотузкою із абордажного крюка, за рахунок якого Адам і врятував її від істот. Тільки Адам надумав вхопити її за руку, аби зупинити, як Анна уже відірвалася від землі. Майже беззвучно дівчина вчепилася за кам’яний виступ. «Відчайдушна!» ― прозвучало в голові Адама і він навіть злегка всміхнувся, перш ніж повернутися до рюкзака в пошуках чогось, що могло б відволікти увагу драконоподібних істот.

Сірий дим поступово починав розсіюватися й це сильно насторожило Анну. Дівчина обома руками обхоплювала кам’яну колону, повністю притиснувшись до неї животом. У такій позі вона була легкою мішенню для драконоподібних істот, котрі вже встигли заспокоїтися, бо дим поступово піднімався із ями все вище і вище. «Чорт, у мене обмаль часу… потрібно поквапитися… але що в біса робити? Я не можу дістати кулон, навіть якщо він і є захистом від дії поля!» ― дівчина боязко озирнулася донизу і в ту ж мить одна з істот помітила її. В диму блиснули янтарного кольору очі й потвора піднялась у повітря, всього лиш раз змахнувши крилами. «От чорт! Це до біса несправедливо! Я уже пройшла воду і… вітер, якщо ця клята буря на горі була випробуванням… я заслужила хоча б одну підказку, а не на чергові ігри зі смертю!» ― пролунало в голові Анни. Дракон знаходився надто близько і Анна вже у відчаї просто відвернула голову назад до каменя, як у повітрі просвистіла стріла. Уп’явшись просто в око драконові, вона спровокувала у нього шалений біль і рик невдоволення. Він спробував налетіти на свого нападника, але Адам вистрелив із лука знову ― цього разу стріла пронизала драконові передню лапу.