Глава 62. Інфеністи долають снігову вершину.

Шалений вітер змітав сніг з гори разом із тим, що падав з неба, просто в очі любителям нічного гірського екстриму. Та Анна з Адамом вперто продовжували йти, опираючись на лижні палки. Видимість була практично нульовою, тож іти доводилось суто за показами приладів, а за це відповідав Адам, тому Анна особливо не хвилювалась за правильність їхнього маршруту. Хлопець ішов попереду мовчки ось уже хвилин десять, а вітер за той час встиг посилитися настільки, що лижі за плечима Анни почали інтенсивно дзенькати одна об одну.

― Попереду величезний виступ! Доведеться обходити, але, боюсь, потрапимо під шалений порив вітру! ― прокричав Адам, повертаючи голову до Анни. Звуки долітали до неї в повному обсязі, мабуть, лише тому, що вона володіла суперслухом.

― Второпала!

― Що?! Я думав, ти скажеш, що не підемо туди!

― Злякався?! ― засміялась Анна, знімаючи маску з лиця всього на кілька секунд, аби Адам побачив її усмішку. ― Ти ніколи не був у горах в таку погоду?! Це нормально!

Та через якийсь час Анна пошкодувала про свої слова, бо нормальний за її словами вітер швидко переріс в настільки сильний, що їм доводилося рухатися на чотирьох кінцівках, майже повністю прилягаючи животами до снігу. Обхід гірського виступу означав для них лише одне ― із вітром так чи інакше доведеться поборотись. Сніг на окулярах перетворився в лід і Анна вже практично нічого не бачила. Рухалась вона навпомацки, а іноді навіть відчувала, як її тягне канат, яким вони були прив’язані один до одного. Через якийсь час підйому в надзвичайно важких умовах Анна вирішила відчепити канат від себе. «Мало того, що Адам розчищає сніг, то ще й іноді підтягує мене. Це несправедливо. Я можу лізти сама», ― подумала вона. Та це стало помилкою. Адам користувався кіркою і в будь-яку мить міг зачепитися з допомогою неї за лід під снігом й утримати їх обох. Нога Анни неочікувано наступила на жорсткий виступ. Її буквально одразу занесло вбік. Довелося скрутитися калачиком, аби вхопитися рукою за той самий виступ, інакше в дівчини не залишилось б жодного шансу втриматися на цьому місці і не покотитися чортзна-куди. Та треба ж було такому статися, що в цю ж мить ланцюжок її кулона розірвався і зісковзнув із шиї, незважаючи на високу стійку лижної куртки. Дівчина вчасно помітила це і рвонула за ним… вітер практично моментально підхопив Анну ― у неї не було жодного шансу втриматися. Та й за що? Довкола один тільки сніг. Їй хоч і пощастило вхопити кулон і затиснути в долоні, але тепер вона котилася по схилу гори просто до скелистого краю, що височів над безоднею.

Адам зреагував миттєво. Схопивши модифікований ним абордажний крюк-пістолет, він вистрелив у кам’яний виступ попереду. Міцний крюк-кішка розтрощив камінь і застряг у ньому, як якір на дні водойми. Хлопець став спускатися до Анни, зафіксувавши канат абордажного крюка до мотузки на поясі.

― Анно!! ― кричав він.

― АДАМЕ!!

Вперше за довгий час Анна справді сильно злякалася. Вона не бачила нічого, окрім шматочка сірого засніженого неба, що з кожною секундою змінювалося грудою білого снігу ― вона переверталася з боку на бік, котячись все ближче до обриву. І всі спроби зупинити падіння завершувались невдачею.

Буквально в останню мить рука Адама вхопилась за передпліччя Анни. Дівчина несамовито кричала, але через шалений вітер та сніг цей крик практично не було чути.

― Я ТЕБЕ ТРИМАЮ!! ― заволав Адам.

Його хватка була доволі міцною. Анна наважилась розплющити очі тільки через декілька секунд. Протерши покриті льодом лижні окуляри, дівчина побачила, що вони зависли на самому краю обриву ― її ноги бовталися в невагомості, а тіло лежало на снігу, який невеличкими грудками відколювався, звалюючись в безодню.

― Я сповзаю! ― пропищала вона.

― Я тримаю тебе!

Та в цю ж мить вони обоє злетіли вниз разом зі снігом, що покривав кам’янистий виступ.

― А-А-А-А!!! ― закричала Анна, будучи цілковито впевненою, що вони розіб’ються.

Однак цього не сталось. Тепер вони обоє теліпалися в цілковитій невагомості і лише канат на поясі Адама утримував їх обох живими. Їх не бовтало, мабуть, лише тому, що виступ захищав від поривів шаленого вітру. Анна обома руками вчепилась в руку Адама і намагалася дістати ногами хоча б до чогось, але виступ, як на зло, виявився подовгастим, неначе трамплін для стрибків у басейн.

― Анно! ― прокричав Адам. ― Я спробую досягнути до тебе другою рукою… попробуй передати мені свій канат…

Анна нічого не відповіла, а мовчки взялася виконувати прохання хлопця. Триматись однією рукою за рухоме тіло Адама було вкрай ризиковано і її повністю охопив страх, але дівчина не здавалась. Вивернулась настільки, наскільки це було можливо, і намагалась вхопити її кінець із карабіном, але мотузка розгойдалась настільки, що вхопити її здавалось неможливим завданням.

― Давай! ― закричав Адам, тримаючи її руку обома руками.

― Я не можу! ― відчайдушно прокричала дівчина. ― Не можу вхопити канат!

― Зосередься, Анно! Заспокойся! Ми тут не помремо!

Та це ніяк не заспокоювало, а наганяло ще більший страх. Від одного лиш погляду в безодню дівчину нудило. Клятий карабін розхитався настільки, що Анні вже здавалось, що якась нечиста сила спеціально його розгойдує. У відчаї дівчина повернула голову вверх і побачила, що канат, на якому вони висіли, уже встиг досить сильно протертися через постійне тертя об оголений від снігу кам’яний виступ.