Глава 61. Кулон Небуття. Частина друга.

Ціла зграя якихось істот, зовнішньо подібних на вовків, але неприродньо швидких, налетіла на Адама, озброєного кіркою. Одного з них йому вдалося знешкодити ще на підході ― тварина жалібно заскавуліла й відлетіла на декілька метрів у сніг, миттю забарвлюючи його в червоний колір крові. Решта вовків, страшенно розлючених, навалилася на Адама купою, миттю знісши його з ніг. У снігу було набагато важче боротися і вовки швидко обеззброїли хлопця. Вони видавали рик, більше схожий на щось змішане між виєм вовка і гавкотом собаки, а з величезних пащек із гострющими іклами раз за разом капала слина. Один із них моментально вчепився зубиськами в передпліччя Адама, яким встиг захиститися хлопець, аби вони не вчепились йому в глотку. Зуби майже одразу прокусили куртку й дісталися до шкіри… було боляче, але хлопець не здавався. Ногами вдалося відкинути в сторону іншого вовка, що готувався вп’ятися зубами йому в грудну клітку. Хлопець простягнув руку вбік, намагаючись вхопити кірку і периферійним зором побачив, як дьоргається канат, прикріплений до іншої кірки в кількох метрах звідси. «Думай! Думай!» ― прозвучало в голові Адама. Ідея прийшла блискавично. Хлопець моментально розслабив хватку, дозволяючи вовкові сильніше вп’ястися в його руку. Тіло хлопця обм’якло і очі заплющилися. Вовки цілою зграєю накинулися на нього, не бачачи жодних перешкод. Один із них рвучко вчепився іклами в стегно Адама, а решта здивовано штурхали його, здавалося б, бездиханне тіло своїми лапами, нічого не торопаючи.

«Ці істоти розумніші за звичних вовків і собак. Вони напали на мене не з ціллю м’яса. Їх сюди послав Аїд…» ― пронеслося в голові Адама і він навіть не думав ворушитися. Вовки пометушилися довкола нього ще якусь мить, принюхуючись і намагаючись второпати, що відбувається. Двоє з них кинулися справи і перестали безцільно гризти Адамову руку й ногу. В ту ж мить хлопець різко «ожив», вихопив кірку і знешкодив двох вовків буквально за кілька секунд. Тоді, опинившись на ногах, почав розмахувати нею в різні сторони. Вовки, заскавулівши, повідскакували на безпечну відстань.

― Що? Це все??? ― загорланив хлопець, розсікаючи повітря довкола себе кіркою. ― А якщо так? ― він вихопив з куртки кинджал і, замахнувшись, пожбурив його в одного з вовків. Тварина відбігла, уникнувши удару, але продовжувати наступ не збиралась. Інші швидко наслідували його приклад і вже за мить повністю зникли серед снігових кучугур.

Видихнувши, Адам одразу ж кинувся до канату й став тягти. Незабаром йому вдалося витягнути Анну із ополонки. Дівчина не тремтіла, але і ознак життя не подавала. Шкіра її була дуже холодною і з синюшним відтінком. Витягуючи її, хлопець навіть не помітив, як із обм’яклої долоні Анни випав ланцюжок із кулоном з янтарним каменем. Щойно кулон опинився в снігу, легені Анни різко розправились, наповнюючись повітрям ― виник характерний глибокий вдих і все йшло, як зазвичай (Адам не вперше стикався із наддовгим перебуванням інфеніста у воді і вже знав, як починають відновлюватись функції організму на свіжому повітрі). Та після вдиху різко розпочались судоми і по обличчю Адама явно було видно, що це далеко не звичайна реакція. Судини на шиї Анни розширились і наповнились невідомим темним вмістом, що стали помітними неозброєним оком. Адам різко збентежився:

― Анно! Анно, прокинься! ― він намагався привести її до тями, але невідома зараза уже поширилась до обличчя.

Судини набули чорного відтінку, поступово поширюючи заразу до очей. В ту ж мить вони різко розплющилися і виглядали зовсім не людськими. Очі Анни стали абсолютно чорними ― наче зіниця раптом розширились на всю площу ока, поглинувши райдужку і склисте тіло.

― Господи… ― Адам явно бачив таке вперше.

Він обхопив долоню Анни своєю і завис в ступорі. За чорними очима Анни ховався неймовірний біль… у своєму мозку вона перебувала в оточенні тотальної темноти і чорні, явно не людські, руки обхоплювали її з усіх сторін, намагаючись проникнути всередину і розірвати тіло на шматки. Дівчина кричала несамовитим голосом і одна з рук тягнулася до її обличчя через спину, обхоплюючи шию і нижню щелепу…

Адам продовжував трясти дівчину і ненароком побачив у снігу поруч кулон. Немовби одразу впізнавши його, хлопець схопив кулон і уважно розглянув.

― Не може бути, ― в очах Адама блиснуло захоплення. ― Кулон Небуття…

Не втрачаючи ні секунди, хлопець схопив руку Анни і, затискаючи кулон у її долоні своїми руками, прошепотів:

― Борися, прошу… борися, Анно.

Погляд хлопця виражав максимальну турботу, що було так нехарактерно для Адама ― вічно беземоційного, повністю відданого справі інфеніста.

Анна раптово перестала трястися і очі її заплющились. Адам обережно розтиснув її долоню, розглядаючи кулон у ній. «Не може бути…» ― знову прозвучало в його голові.

Палець іншої руки Анни показово дьоргнувся. Адам тут же зробив лице простішим і дівчина якраз в цю ж мить розплющила очі. Її шкіра встигла набути нормального людського кольору.

― Щ-що сталося? ― прохрипіла вона, спішачи сісти, бо холодний сніг під спиною приносив тільки біль. ― Ох, Господи, як же холодно!

Вона рвучко встала на ноги.

― Акуратно, ― прошепотів Адам, вчасно втримавши її за лікоть, бо від різкого підйому в неї запаморочилось у голові.

Анна поглянула на Адама якимось зовсім новим поглядом. А тоді взялася розглядати кулон. Адам нахилився за курткою дівчини і турботливо накинув їй на плечі. Всього лиш на мить обернувшись, ніби дивуючись такому жесту, Анна сказала: