Глава 60. Кулон Небуття. Частина перша.

Острів Корфу зустрів компанію подорожуючих яскравим сонцем, теплом і неймовірно позитивною атмосферою. Звичайно, взимку температура тут зовсім не наближається до літньої, але досить часто стабільно утримується на позначці +15℃. Хоч такий час і не є сезоном для туристів, та все ж, чимало подорожуючих полюбляють відвідувати ці краї навіть взимку. В селищі Афіонас, рідному пристанищу Ніколаса, також гуляло чимало туристів. Будучи ніби обуреним на весь світ, Нік в тілі Нейта швидкою ходою ішов попереду, а от Джуліан і Ребекка, хоч і володіли швидкістю інфеністів, та не бажали проходити повз таку тонну красивих видів, які найбільше вражали саме в цьому селі. Афіонас розташувався на гірському підвищенні у вигляді півострова і славився своїми неймовірними видами, а також затишними бухтами з білою галькою і вражаюче чистою бірюзовою водичкою.

В якусь мить Джуліан перестав насолоджуватися краєвидами і зупинився. Бек, пройшовши пару метрів, закотила очі і також зупинилась, окрикнувши Ніколаса. Джуліан тим часом дістав із кишені банківську картку і простягнув Бек:

― Баранчик Сью, давай цейво, тримай мою карточку, пароль 1111, візьми собі, що хочеш і посидь тут, ― озирнувся він, показуючи на рандомну таверну. ― А ми з Нікі-Пікі поки розберемся.

І хотів вже було іти, як Ребекка хмикнула.

― Ще чого??? Я іду з вами, ― її голос, як завжди, виділявся сильною непохитністю.

Джуліан важко зітхнув і знехотя обернувся до Ребекки.

― Дурочка, ― закотив він очі. ― Там може бути Віспа. Ти будеш тільки мішатись під ногами, а я обіцяв Іскорці, що верну тебе такою ж кучерявою і нахабною, а що найголовніше, цілою, ― на останньому слові хлопець особливо акцентував, дивлячись Бек в очі. Здається, в цю мить в його погляді навіть промелькнуло щось подібне на справжню турботу.

Ребекка поглянула на нього, як на дивного й рукою відкрила одну половину пальта, аби показати прикріплений до нього кинджал і золотий блискучий батіг на поясі.

― Я іду. І… це не обговорюється, ― твердо сказала дівчина.

Джуліан зітхнув.

― Ай, ну тебе, пішли вже з нами, а то ще звалишся вниз, ― хлопець підійшов до кам’яної не дуже високою огорожі, що розташовувалася попри дорогу, по якій вони йшли, аби поглянути на кам’янистий схил гори, за яким виднілось море. Повернувся до Ребекки: ― Але без геройства, чула?

Бек пробурмотіла щось нерозбірливе і вони рушили далі.

***

На лижах Анна і Адам дістались точки призначення ― гірськолижного курорту, який декілька років тому повністю зруйнувала лавина. За ніч випало дуже багато снігу, тож пошук озера обіцяв бути нелегким. Через декілька годин даремних оглядин території, Анна второпала, що Адам таки мав рацію, коли змушував її одягнути теплу зимову екіпіровку ― дівчина настільки змучилася пересуватись по снігу, що вже почала буквально відчувати, як зникає енергія. Біорозчин у них був в дефіциті, тож в цілях безпеки довелося обмежитися смачним перекусом у вигляді теплого чаю і бутербродів. По закінченню перекусу вони знову продовжили пошуки, та все не увінчалось успіхом і цього разу. Знесилившись, Анна плюхнулась на сніг, випустивши з рук палки для лиж. Сніг уже набув характерного фіолетово-рожевого відтінку, відбиваючи промені сонця, що майже сховалось за горами.

― Це тупик, Адаме, ― зізналась вона. ― Ми весь день прочісуємо це місце. Чорт, раптом це взагалі не тут? Ну, чесно, з усього курорту ми наткнулись лише на пару уламків… раптом ми рухаємось в сторону від нього?

Адам, як завжди, уже мав про запас купу аргументів:

― Цієї ночі був шалений снігопад. Оглянися, ще вчора ми пройшли б тут без лиж, а сьогодні… ― він спеціально встромив палку в сніг, аби виміряти глибину. ― Уламки є. Вони під нами. Але так, ти права, легко не буде. Тож… змушений запитати, ти впевнена, що кулон, який ми шукаємо, наблизить нас до розгадки?

Анна насупилася.

― Я вже гадки не маю, в чому впевнена…

― Неправильна відповідь, ― зронив Адам. ― Ти повинна налагодити контакт з цим кулоном і він сам приведе тебе до себе. Зосередься.

Анна просто пхикнула.

― Це звучить безглуздо. Все одно що сидіти над дошкою Уїджі, намагаючись зв’язатись з привидом покійного дідуся.

― Анно, не втрачай віри у свої здібності! ― наполіг хлопець. З його уст це звучало якось вимогливо. ― Не лише Ребеккин талант основується на цьому. Ти можеш набагато більше, якщо будеш впевнена в успіху. Цей кулон показався тобі не просто так.

Уеллінг продовжувала дивитись на Адама, як баран на нові ворота. «Що він від мене хоче? Магії? Пробач, Адаме, але я не якась там відьма, здатна зв’язуватись із кулонами, які взагалі не факт, що володіють якоюсь силою», ― прозвучало в голові дівчини.

― Він не показався, ― уїдливо проказала Анна. ― У видінні мама просто згадала про нього і я подумала… а взагалі, раптом він нічого не означає і ми дарма тут?

Адамові явно не сподобався такий хід думок, бо він раптом крикнув:

― Анно!

Ці слова немовби пронизали дівчину наскрізь. Її погляд раптом став кам’яним, а обличчя маскоподібним. Дівчина буквально провалилась у свої дитячі спогади.