Глава 59. Донька диявола.

Сховище під будинком Лі Вень Яна, 150-річного історика, котрий за допомогою демонічного кулона обманув смерть, вразило Лету неймовірними розмірами. Струси припинились, але повертатись назад, не оглянувши це вражаюче місце, дівчина не збиралась. Приміщення нагадувало величезний склад ― сотні стелажів простягалися у дві сторони і все це здавалося суцільним лабіринтом. Із Лі Вень Яном вони стояли на залізному містку, сходи із якого вели просто в ряди стелажів. Лета насупилася, ніби намагаючись розгледіти кожен метр сховища.

― І це все… демонічні предмети? ― підняла вона брову, а очі бігали туди-сюди. ― Ви самі зібрали їх усіх?

Лі Вень Ян усміхнувся теплою посмішкою вперше за весь час.

― Здебільшого так, я сам. Але часто вони самі потрапляли мені в руки. Зрештою, коли живеш на цьому світі більше вісімдесяти років  і не старієш, починаєш притягувати зацікавлених осіб. Звісно, із світу відомого нам з вами, ― пояснив азіат. ― Дослідження показали, що за останні сто років поширеність демонічних предметів суттєво зросла. Інфеністи звикли, що після розправи із підданими або самими міазмами не залишається нічого. Але частенько демони полюблять наводити суєту.

«Підданими? ― пролетіло в голові Лети. ― Це тут, на сході, так називають мішки з енергією?»

Зрештою дівчина й не помітила, як вони вже йшли серед стелажів. Усі ці предмети здавалися неймовірно різноманітними ― тут були і статуетки різних епох, і картини, і книги, і навіть банальні речі, як наприклад, автомобільні диски чи клямки від дверей.

― І як ви наодинці справляєтесь з усім цим? Ну, вони ж іноді таки проявляють активність, чи не так?

― Проявляють, ― зізнався історик. ― Але рідко. В основному лише тоді, коли виникають неполадки в системі захисту, ― він задер голову догори. Лета моментально повторила цей жест. Стеля здавалася недосяжною, але на ній виднілось безліч старих мідних труб. ― По них подається розведена плазма інфеністів, яка окроплює усі ці стелажі раз на місяць. А так, то полиці уже просочені нею, ― Лі Вень Ян провів пальцем поруч із старим волейбольним м’ячем, повз який вони проходили.

Лета зітхнула. Збавила ходу і пробурмотіла:

― Я була впевнена, що знаю усе про наш світ. Та ви показали мені демонічні предмети, про які я чула від сили один раз і то, не стала на цьому акцентувати… що тоді говорити про те, що я зв’язалася із самим… ― і затнулася, згадавши, що було, коли вони востаннє говорили про нього.

― Він не завжди гнівається, коли його згадувати. Усе-таки, за день його ім’я по всьому світу згадують хоча б кілька мільярдів раз, ― зауважив Лі Вень Ян.

Сприйнявши це за дозвіл вільно висловлюватися, Лета проговорила:

― Але Аїд не може бути моїм батьком! Ні! Просто… як це взагалі можливо? Я знаю свого тата все життя! Так, він буває тим іще ідіотом, але він дав мені дах над головою, подбав про моє майбутнє… і, зрештою, навіть не знаючи мами, я прожила до двадцяти чотирьох років у повному щасті, ― в голосі дівчини відчувалась невпевненість і явний страх перед майбутнім.

― Я виріс в сім’ї інфеністів. Мої батьки, брат і сестра жили цією справою. Вони вважали мене пустим місцем. Звичайно, хто б став зважати на немічного хлопця, чий талант так і не проявився до двадцяти років. Вони не сподівалися, що він проявиться потім, а можливості перевірити не було… сама розумієш, гени тоді не досліджували. Та я нутром відчував, що не буду таким, як вони. Терплячи знущання «ідеальних» братика й сестрички за стільки років я виробив у собі надзвичайну огиду до їхніх сутностей. Та я знав, що іще доб’юся свого. Знав, що перевершу їх усіх і доведу, що талант ― не головне в житті. Так і сталось. Усі вони не дожили й до п’ятдесяти років, згинувши в боях з міазмами, а я прожив 150 років і досі нічого такий. Я утримую це місце власноруч. Я зробив свій вклад у світ, стараючись і працюючи кожен день, поки вони вважали неймовірним даром силу, отриману від народження.

Лета скривилися непомітно для Лі Вень Яна. «Краще вже згинути в 50, аніж 150 років жити в оточенні проклятих речей і світу навіть не бачити. Не говорячи вже про таке, як кохана дружина і діти», ― подумала дівчина.

Лі Вень Ян зупинився. Він дивився на Лету, ніби намагаючись прочитати її думки. Дівчина вже навіть подумала, що він може мати таку можливість, адже хтозна, які демонічні предмети можна знайти серед усього цього мотлоху.

― Ти не схожа на доньку диявола, ― зронив історик. ― Тобі дуже пощастить, якщо усе це виявиться неправдою.

***

Анна стояла на даху того самого заводу, на якому два місяці тому відбулася рокова подія. Неприємне відчуття стиснення охопило її живіт зсередини. Дівчина боязко озирнулася довкола. Віяв легенький вітер, а небо повністю затягнуло хмарами. Анну охопив відчай ― вона не мала жодного бажання тут залишатися. Неочікувано позаду почулися кроки. Ніби відчуваючи її присутність, Анна проказала:

― Мамо?

Глорія стояла перед нею із маскоподібним обличчям. Анна невпевнено насупилась й ступила крок до неї. Жінка дивилась на неї якийсь час, не говорячи ні слова. А тоді розслабила обличчя і проговорила:

― Тобі не слід винити себе у всьому, що було, ― сказала вона розміреним тоном. Анні відразу неначе з душі злягло. Та несподівано обличчя Глорії поморщилось: ― Тому що я збираюсь запобігти черговим твоїм помилкам.