Глава 57. Сховище демонічних предметів.

Лета швидкою ходою пробиралася крізь натовп людей на одній із центральних вулиць Шанхаю. В темних окулярах, чорному пальто й короткому топику вона здавалася неймовірною. На світлофорі вона стояла в числі перших, вдивляючись кудись вдаль. Та стовідсотково люди з протилежного боку дороги не могли відірвати від неї очей. У цьому образі Лета буквально випромінювала силу. Однією рукою відштовхнувши двох жирних роззяв, дівчина пройшла далі і майже одразу сховалась в одному із провулків. Саме тут і знаходилась її ціль.

Дівчина похапцем дістала із кишені пальта телефон, закинула окуляри на голову й придивилася до зображення Google Maps. Воно свідчило про те, що Лета знаходиться в правильному місці. Заховавши телефон, азіатка окинула коротким поглядом будівлю, великі вікна на першому поверсі якої були повністю захаращені різним непотребом. Упевненою ходою Лета направилась до дверей і одразу ж потрапила всередину, бо вони виявилися незачиненими.

Увійшовши, Лета опинилася в приміщенні, що лиш частково нагадувало антикварну лавку ― про це свідчило безліч старовинних ваз, книг та посуду, поскладаного в численних засклених шафках. А в цілому тут був суцільний погром. Приміщення виглядало так, наче недавно в ньому побували злодії і, переривши все, пішли ні з чим. В останньому дівчина впевнилась, побачивши на підлозі серед потрощених предметів золотий сундучок. Оглянувши його, Лета поклала предмет на один із вцілілих столів й роздивилася довкола. Усе це здавалось вкрай підозрілим…

Пильними очима дівчина просканувала кожен сантиметр приміщення і, здавалося б, тут не існувало абсолютно нічого, що могло її здивувати. Та в цю ж мить із шафи звалилася ваза, розбившись на друзки. Лета різко обернулася, вихопивши сюрікен, і накинулася на когось на надшвидкості. Припнула до стіни якогось чоловіка, погрожуючи прирізати одним із гострих кінців сюрікена. Однак буквально за мить дівчина второпала, що наробила…

― Лі Вень Ян??? ― скрикнула вона, опускаючи руку із сюрікеном.

― Віолетта Чень?! ― прокричав азіат із китайським акцентом.

― Господи, пробачте мені! ― забідкалася Лета, говорячи китайською. Дівчина відпустила його і відійшла на декілька кроків назад. Чоловік поправив комір сорочки й рушив до дверей, крізь які власне сюди і зайшов.

― Не хвилюйтесь, Віолетто, ― проговорив чоловік, ведучи її за собою на другий поверх по гвинтових сходах. Довкола стояла суцільна темрява і доводилось уважно дивитися під ноги, аби не ступити в який-небудь мотлох, яким навіть тут усе було завалено. ― Я не побачив нічого нового для себе. Прошу, проходьте в мій кабінет, ― додав він, відчиняючи їй двері.

У кабінеті було просторо і світло і хоч весь мотлох був більш-менш поскладаний, все ж складалося враження, що цей чоловік має якийсь синдром накопичення різного непотребу. Та що казати, Лі Вень Ян ― ходяча енциклопедія з історії і Леті просто пощастило наткнутися на його контакти в Інтернеті. Чоловік поволі опустився за свій стіл і, відкинувши декілька паперів вбік, склав руки під бородою, запрошуючи Лету сісти на стільчик навпроти. Дівчина поволі опустилася, дещо насуплено оглядаючи кабінет і самого Лі Вень Яна.

― Гадаю, ви очікували побачити дещо інше, ― промовив історик. Після кожного його слова на секунду виникала неймовірна тиша, яку ритмічно порушувало цокання старовинного годинника на стіні. ― Та, не сумнівайтесь, Віолетто, я саме той, хто вам потрібен.

― О, я не сумніваюсь, ― дещо невпевнено зронила Лета. ― Та звіть мене Летою. Містере Лі, чому у вас такий погром внизу?

― Розумієте, Лето, ― він ніби спеціально наголосив на її імені. ― Я займаюсь дослідженнями в області демонології. Але ні-ні, не зрозумійте неправильно, я не захоплююсь ними, як чимось близьким… мій брат інфеніст і вся сім’я мала ген, а я ні. Відповідно, я не міг ні залишатися в стороні і жити як звичайна людина, ні займатись тим, чим ви займаєтесь… ― він сказав про місію інфеністів як про щось не дуже приємне йому. ― Та попри це я регулярно допомагаю тутешньому Бункеру з’ясовувати проблеми із демонічними предметами.

― Демонічними предметами? ― підняла брову Лета.

― О, я думав, ви в курсі, ― Лі Вень Ян підвів очі, демонструючи здивування. Його емоції нагадували міміку персонажів із мультфільмів. Схоже, він настільки застряг серед усієї цієї груди історичного мотлоху, що й забув, як вести себе поруч із людьми. ― У Китаї це достатньо розповсюджена проблема. Аби насолити інфеністам, демони часто зачакловують різні предмети, ділячись із ними частинкою своїх сил, ― чоловік підвівся з-за столу і рушив до одного із сервантів, полиці якого були набиті різними вазами, чашами, статуетками та іншою старовиною. ― Ось ця ваза, наприклад, ― показав він на велику, розмальовану в єгипетському стилі, вазу. ― Здатна засмоктувати всередину тих, хто бреше в її присутності.

― Оу, ― із неприхованим здивуванням хмикнула Лета. ― Неочікувано.

― Та не хвилюйтесь, ― із ноткою захопленості додав Ян. ― За склом, просоченим плазмою інфеністів, вона не може діяти на оточуючий світ.

Багатозначно всміхнувшись, азіат опустився на своє місце.

― Погром внизу, скажімо так, перша лінія захисту від міазмів.

Лета підняла голову.

― А друга?

― Ох, звісно, друга лінія захисту це стіни.

― Просочені плазмою інфеністів? ― припустила Лета.