Глава 55. Нове видіння відкривається обраниці.

Анна ішла босими ногами по снігу. Вона провалювалася в нього майже по коліна, але при цьому практично не відчувала холоду. Була непроглядна ніч і шлях попереду здавався ясним тільки завдяки безкінечно білому сніговому покрову, що простягався на десятки кілометрів у всі чотири сторони. З часом іти ставало все важче і важче ― потрібно було робити великі розмахи ногами, аби рухатися швидше, а це забирало чимало сил. Сніг здавався таким мокрим, що з кожним кроком виникала думка про те, що наступного разу він так просто не відпустить її ногу. В якусь мить сталося найгірше ― під ногами виявився тонкий лід. Один фатальний крок і дівчина провалилася під кригу в льодяну воду. Від холоду тіло пронизав шалений біль… та не це було основною причиною шоку. Анна почала різко борсатися, намагаючись виплисти саме там, де провалилася, але над головою була тільки крига… суцільна крига із товстезного шару льоду. Руки товкли по ній що було сили, та лід не піддавався. Від страху Анна відкрила рот, із якого вилетіли останні бульбашки повітря… тілом заволодів адреналін ― сили ударів збільшились, із розбитих кистей потекла кров, забарвлюючи воду в червоний колір.

Із рота виходило все більше і більше бульбашок, а на обличчі виднівся один лиш страх… в агонії дівчина продовжувала боротися за життя…

― Чорт, Анно, що з тобою?! Анно! ― Ребекка із шокованим обличчям намагалася розбудити подругу, трясучи її за плечі, але покрита липким потом Уеллінг лише час від часу здригувалася і скривлювалася, ніби з кимось борячись уві сні. ― Що ж це таке?..

Бек перебувала у відчаї. Її руки уже починали трястися. Не довго думаючи, дівчина кинулась до виходу з номера і за мить уже привела хлопців ― Адама і Джуліана.

― Що з нею? ― запитав Адам серйозним тоном.

Джуліан на швидкості інфеністів опинився поруч із ліжком Анни й окинув її наляканим поглядом.

― Іскорко!

― Я спала і почула, як вона задихається… намагалась розбудити, але… господи, невже це знову…? ― пробелькотала Ребекка, водячи очима туди-сюди.

― Так, ― підтвердив Адам.

Джуліан миттю стиснув долоню Анни у своїй і вмостився на ліжку так, аби покласти її голову собі на коліна. В ту ж мить дівчина почала кашляти, випльовуючи воду.

― Вона знову захлинається! ― випалив Хантер.

― Спокійно, ― промовив Адам. ― Інфеністи не можуть померти від цього. Все буде гаразд. Аїд знову намагається управляти нею…

― Ми повинні щось зробити! ― закричала Бек.

― Я думаю… думаю!

― Швидше, Шамберлейн, ти тут «розумний»! ― наполягав Джуліан, продовжуючи шепотіти на вухо Анні, що все буде гаразд. Та від розуміння того, що нічим не може допомогти, починав панікувати.

Адам якусь мить дивився на Анну, зосередившись на стратегії і неочікувано сказав:

― Шприц. Ребекко, давай шприц!

Нічого не тямлячи, Бек метнулась до своєї сумки і швидко дістала звідти автоматичний шприц. Адам вихопив його з рук і продовжив:

― Гадки не маю, чи це спрацює, але це наш єдиний вихід. Потрібно спробувати проникнути у її свідомість і допомогти побороти Аїда.

― Але... як? ― підняв брову Джуліан.

― Пам’ятаєш, як Емілія Ламбер ділилась із нами своїми спогадами, використовуючи свою кров? Вона впустила нас у свою свідомість, ― пояснив Адам. ― Проблема лиш в тому, що Анні ніколи раніше не доводилося це робити і… зрештою, на таке здатні далеко не всі «чутливі»…

― Байдуже! ― випалив Хантер, рвучко вихопивши з рук Адама шприц. ― Я зроблю це!

Джуліан уже набрав кров із вени Анни і взявся вводити собі, як Адам закричав:

― Розенбаум!

Та Джуліан уже відключився.

― Що таке? ― злякалася Ребекка.

― Обмін кров’ю ― дуже ризикований процес, ― проговорив Адам. ― Якщо Анна не второпає, що з цим робити… ― голос хлопця звучав не надто обнадійливо.

Ребекка здригнулася, очікуючи відповіді далі.

― Говори, Адаме!

― Кров інфеністів містить антитіла й імунні клітини, які кардинально відрізняються від людських. Вони здатні ділитись, неймовірно швидко пристосовуючись до умов, в яких перебувають. Саме тому введення плазми інфеністів виліковує людей від демонів. Клітини діляться і синтезують антитіла відповідно до типу антигенів певної бактерії, із якою тіло заразив демон… коли ж плазму одного інфеніста ввести іншому… їхні клітини сприйматимуть одні одних за чужорідні…

― Господи, Адаме! ― скрикнула Бек.

― Якщо Анна не второпає, що Джуліан прийшов їй на поміч… боюся…

― Але ж це малесенька доза! ― спалахнула Ребекка. ― Організм Хантера легко справиться із кров’ю Анни!

Адам захитав головою, дивлячись на непритомного Джуліана і Анну, котра нарешті перестала кашляти водою.

― Ці клітини діляться із нереальною швидкістю, Ребекко, ― сказав він. ― Згадай, ми убивали демонів та мішки з енергією такими ж дозами. Якщо Анна не дозволить йому проникнути у свою свідомість, організм Розенбаума стане полем бою і, боюсь, добром це для нього не закінчиться…