Глава 52. Закулісний злодій виходить на світло. Частина друга.

Марта Айвазіс підвелася на ноги. «Все-таки, удача досі при мені. Гадки не маю, як вона дізналась, що ми тут. Але тепер нас двоє», ― втішилась Ребекка. Марта й Віспа обмінялись злючими поглядами, але Віспа явно виглядав більше шокованим, ніж просто насупленим. Марта ж відчувала власну перевагу і це чітко відображалося на її обличчі.

Демон ступив крок назад і свиснув. В ту ж мить поруч із ним очутилося двоє його мішків з енергією. Та не встигли вони й кроку вперед ступити, як Марта різко рубонула повітря висунутою вперед рукою і вони стали задихатися, хапаючись за горлянки покритими струпами і пустулами руками. Віспа не стрепенувся, але по очах було помітно ― він такого явно не очікував. Ребекка вже втішилася, що все так гладко іде, хоч і не розуміла, як Марті вдалося дистанційно змусити слуг Віспи задихнутись. Неочікувано Айвазіс вихопила кинджал з ноги Ребекки й метнула у Віспу. Той ефектно вивернувся.

― Не очікував побачити тебе тут, зозулько, ― криво всміхнувся Віспа.

Марта переможно хмикнула. Бек насупилася. «Що відбувається? Він знає її?»

― Що, далі займаєшся дурницями? Погрожуєш дівчинці з Бункера, в якому мене поважають? ― пхикнула Марта, дивлячись на Віспу з конкретною зневагою, неначе вони були однокласниками, що постійно ворогували, і от зараз зустрілись через кілька років після закінчення школи.

― Марто?.. ― здивовано зронила Бек.

Дівчина рвучко розвернулася до Бенсон.

― Ох, чорт, з голови вилетіло, що я тебе не загіпнотизувала, ― Бек помітно спохмурніла. Марта зосереджено поглянула на неї і райдужки її очей помітно пояскравішили, поки не набули яскраво-зеленого кольору. ― Стій тут і мовчи.

Ребекка з жахом усвідомила, що її тіло немовби скувало невидимими ланцюгами ― дівчина не могла й м’язом поворушити.

― Завжди заздрив вам із Грегорі з цим вашим вмінням… ― пробелькотав Віспа.

Марта закотила очі.

― Що ж ти за погром влаштував? Мені прийшлося внизу загіпнотизувати усіх, бо все це чути ледь не до кінця вулиці…

Віспа пихато всміхнувся.

― Що, боїшся, Нью-Йоркські інфеністи почують?

― Не зарікайся. Я прийшла не твою дупу рятувати. Хочеш заманити сюди Анну Уеллінг?

Віспа закотив очі.

― Я тебе прошу. Спершу цей паскудний, абсолютно некорисний тип, чиї цілі обмежуються інстинктами хотіння власної доньки… а тепер його ні до чого не пригодна донька?

― О, ні-і, зозулько, ― пробелькотав Віспа так, наче Анна була для нього злитком золота, який він нарешті отримає. ― Ти страшно-о помиляєшся. Секунду… вона ж не підслуховує? ― підозріло поглянув він на Бек.

Дівчина миттю зблідла. «Що взагалі відбувається? Що з моїм тілом? Не можу нічого вдіяти, наче тіло раптом перестало належати мені й усе, що залишилося ― думки…» ― звучало в голові Ребекки.

― Не парся, ― махнула рукою Марта. ― Я потім змушу її все забути.

Віспа недовірливо оглянув Марту.

― Ну, добре, ― сказав він. ― Я знаю, ти далеко не та, хто може допомогти мені в здійсненні мого плану… наші цілі й так були різними, а тепер ти ще й не зовсім інфеніст, ― сказавши це, він поглянув на Марту так, наче вона була якимось виродком в сім’ї. ― Коротше, я думаю, Анна Уеллінг зможе протистояти нападу божевілля від дядечки Аїда.

Марта насуплено поглянула на Віспу. «Аїд? Який в біса Аїд? Той, що з грецької міфології? Нічого не тямлю. Вони спілкуються, як два психа. Та й узагалі… не зовсім інфеніст… що це в біса означає?!» ― звучало в голові Бек. Дівчина щосили намагалась хоч пальцем поворухнути, але тіло все ще не слухалося.

― Так? ― із деякою недовірою в голосі запитала Марта. ― І чим же таким заволоділа Анна Уеллінг за своє двадцяти трьохлітнє життя, чим не змогла заволодіти я за сорок два?

«Сорок два?!! ― шокувалась Бек. ― Це все мені або сниться, або я мертва… Марта ж була просто милою дівчиною із Бункера, яка допомогла мені в сприйнятті нормальності життя інфеністів!»

― Ти знаєш, спершу я намагався звести її з одним інфеністом, аби потім, погрожуючи його смертю, домогтися співпраці… та недавно зрозумів, що він буде набагато кориснішим, якщо залишатиметься живим, ― проговорив Віспа.

― Кохання? Серйозно? ― спалахнула Марта. ― Щоб позбутись мозкової терки від Аїда, мені прийшлось влити собі кров демона, перед цим провівши десять років в постійних пошуках спеціальної формули, що не допустила б заволодіння моїм тілом! А ти кажеш, що вона знайшла собі кохання і це врятує її життя? Та ти жартуєш, Віспа. Від цих видінь я власними руками задушила свою сім’ю.

― Ох, я знаю, ― невдоволено хмикнув Віспа. ― Ти убила їх сама, коли я намагався маніпулювати тобою за допомогою їх життів. Хижачка!

― Я ввела собі кров демона, аби позбутись цього тисячолітнього психа в голові! Гадаєш, ти міг мене зупинити? ― і собі познущалась Марта, криво всміхнувшись.

«Я точно сходжу з розуму», ― прозвучало в голові Бек.

― А я ще намагався змусити тебе відчути хоч щось, убивши батьків оцієї, ― Віспа кинув швидкий погляд в бік Ребекки.

― Ох, Олівія і Томас Бенсони, ― глибоко вдихнула Марта. ― Саме вони були тими, хто допоміг мені створити правильну формулу крові демона. Я не змогла їх вбити… Олівія була тоді ще й вагітна…