Глава 48. Старий будинок Емілії Ламбер.

Інфеністи разом із Джеймі ішли однією з центральних вулиць Нью-Йорка. Яскраве сонце просто засліплювало, але при цьому майже не гріло ― діло йшло до зими. Та серед усіх справді чутливим до холоду був лише молодший Уеллінг. Інші ж одягнули пальта та куртки хіба для того, аби не виділятися з натовпу і не розтрачувати енергію на зігрівання організму. Щоправда, останнього пункту притримувались лише Джуліан та Адам. Анні ж досі щастило не стикатись із наслідками даремного витрачання енергії. Дівчині нечутливість до холоду здавалась надзвичайною зручною особливістю ― це ж тепер не потрібно одягати на себе тонну одягу взимку, можна ходити з мокрою головою по вулиці та під кондиціонерами і абсолютно не хвилюватись про можливі наслідки.

Не одну Анну це забавляло ― незважаючи на всього п’ять градусів тепла, Лета одягнула коротеньку куртку на вкорочений топ із відкритою талією і йшла собі так, повністю розщібнута. Дівчина узагалі відрізнялася досить цікавим смаком в одязі, більшість речей з її гардеробу Анна ніколи б не вдягла, адже довший час мала значні комплекси щодо власної фігури. Лета ж здавалась їй занадто відкритою.

Джуліан та Джеймі явно про щось розговорились, ідучи за Адамом, тож Анна вирішила збавити темп, аби опинитись на рівні з Летою. Дівчина дещо здивувалась, окинувши її неоднозначним поглядом. За мить їх із компанією розділяла деяка дистанція.

― Скажи вже щось, ― першою озвалася Лета, чиє терпіння явно мало менші границі. ― А то я почну думати, що ти мене подумки посилаєш.

Тон Лети здавався дещо зверхнім, але Анна не мала наміру зважати на це зараз. Вона наблизилася до дівчини так, аби говорити впівголоса:

― Я хочу поговорити про мого брата.

Лета здригнулася.

― Якщо що, то я не збираюсь з ним зустрічатись. Він неповнолітній, я не хочу проблем, ― одразу ж, зашарівшись, пробелькотала дівчина. ― Чи… ― підозріло вона поглянула на Анну. ― Чи ти хотіла поговорити не про це?

Анна всміхнулася достатньо добродушно і це справді вразило Лету. «Вона… посміхається мені так, наче ми подруги, хоча я ― її потенційна конкурентка? Чи… вона справді такої високої думки про себе, що не вважає мене суперницею?» ― промайнуло в голові Лети і вона про всяк випадок ефектно закинула волосся назад, ніби демонструючи свою непохитність.

Решта компанії ішли попереду, наче не помічаючи, що Анна з Летою дещо відстають. «Ще недавно я думала, що Джеймі надто малий, аби зустрічатись із нею… а зараз… життя таке коротке…» ― подумала Анна.

― Я думаю, він уже достатньо дорослий, аби я не лізла в його особисте життя, ― промовила Уеллінг. ― Ти права. Я хотіла поговорити не про це. Джеймі… він же… не питав про маму?

― Не хвилюйся, ― всміхнулась Лета. Ця посмішка не була до кінця щирою, але, все ж, зверхність більше не відчувалась так виражено. ― Я, можливо, стерва, але не настільки, щоб розповідати таке. Це ваша з ним справа. Гадаю, ти все розкажеш йому з дня на день, чи не так?

― Так… ― доволі розгублено проговорила Анна, поглядаючи на спини хлопців попереду. Емоції поглинули її зненацька. ― Я думала про те, що захищаю його, не розповідаючи нічого. Я просила бабцю Розалі мовчати. Але ж він… він такий безтурботний зараз. Він радується канікулам, яких не мало б бути і нічого не підозрює…

«Чорт, я ділюся таким особистим із людиною, яка відверто мене ненавиділа… і… я ж гадки не маю, чи не ненавидить досі!» ― пролунало в голові Анни і вона відвела погляд вбік, мовби боячись реакції Лети.

― Твій брат сильніший, ніж ти думаєш, ― неочікувано промовила азіатка. ― Я думаю, він справиться. Все ж, він сприйняв знання про світ міазмів набагато легше, ніж будь-хто з інфеністів, яких я знаю, ― дівчина зробила паузу, задумуючись. ― Вашій сім’ї випало нелегке випробування… Та ви не одні.

Останні слова Лета сказала дещо невпевнено, закусивши губу. «Зрештою, ми з нею не такі вже й різні. В обох проблеми з татами, а мама… свою рідну матір я навіть не знаю! Так, я жила в достатку у сім’ї Бо Ченя, але тепер, знаючи правду, вперше відчула себе покинутою», ― пронеслось в голові Віолетти.

― Лето, ― повернулась до неї Анна. ― Я досі не подякувала тобі за те, що ти допомогла Джуліанові витягнути мене з тієї промзони. Я знаю, це рішення далось тобі непросто і… ми з Джуліаном не…

Лета уважно прислухалась, але в ту ж мить пролунав невдоволений голос Джуліана:

― Ей ви, дамочки! Одна з талантом «швидкість»! Що за равликовий рух?

Анна, розуміючи, що почала говорити лишнє, швиденько наздогнала хлопців, а Леті не залишилося нічого, окрім як рушити за нею.

― Взагалі-то, ми уже прийшли, ― повідомив Адам.

Вони стояли перед триповерховим будинком з темної цегли, виконаним у стилі старих Бруклінських будівель. З виду будинок виглядав так, наче в ньому вже давненько ніхто не живе ― вікна запилені до неможливості, двері з колодкою, а всередині навіть з вулиці помітно накриті клейонкою меблі.

― Нагадайте-но мені, хто тут живе? Привид моєї прабабки? У-у, ну, знаєте, в неї в хаті і то чистіше було, ― пхикнув Джуліан, заглядаючи крізь вікно, попередньо прилипнувши до нього, аби краще бачити.

― Нагадайте мені, чому ми взяли цього клоуна з собою, ― закотив очі Адам, рушаючи до заднього двору, вхід у який здавався вільним.