Глава 47. Істинні почуття здатні побороти жорстокі обставини.

Анна, здається, безкінечну кількість часу лежала серед високої жовтої трави. Сонце обпікало їй обличчя, але в голову лізло настільки багато думок, що дівчина не скоро змогла повністю отямитись. Ба більше, навіть коли вона таки розплющила очі й підвелась на коліна, аби розглядітись довкола, свідомість все ще не була повністю ясною. Відчуття були такими, наче вона цілу ніч сильно пила і на ранок забрела чортзна-куди. Та це місце здавалось Анні знайомим. Вона вже бувала тут раніше.

Кам’янистий ґрунт, зарослий різними жаростійкими чагарниками і вид на безкрайнє море, чи то океан. Тут, на вершині гори, безперервно дув поривчастий вітер, і Анна ледве-ледве могла бачити щось крізь своє розпатлане волосся. Усе здавалося сном… а голова була такою важкою, неначе по ній і досі продовжували бити важким молотом.

Анна поволі підійшла до краю гори, звідки униз вела крута стежка. Вид на бухту вражав… неймовірного відтінку бірюзова водичка й ідеально біла галька на пляжі. Звуки чайок і… здається, так виглядало умиротворення.

Та несподівано щось змусило Анну повернутися назад. В кількох метрах від неї стояла дівчина із білявим волоссям і дуже помітним шрамом навколо ока, таким, наче хтось не дуже майстерний хотів видалити їй його. Погляд дівчини здавався кам’яним і віддавав неймовірним холодом. Якусь мить вони продовжували дивитись одна на одну, а тоді Анна крикнула:

― Хто ти?!

Дівчина зірвалась з місця моментально, неначе ці слова до чортиків її злякали. Вона рвонула вперед, а Анна за нею. Однак, чи то дівчина була дуже швидкою, чи то Анна не могла нормально бігти, але незнайомка блискавично зникла серед засушених чагарників. Сильно втомившись, Анна сперлась руками на коліна, аби віддихатись. В ту ж мить довкола пролунав дуже підозрілий голос:

― Знайди-и мене-е…

Він прозвучав луною, тому Анна миттю озирнулася. Довкола не було нікого й нічого, крім безкрайньої засушеної трави.

Дівчина ступила крок і ледь не впала. Під ногами щось було. Опустилась навколішки…

«Лоза? ― пролунало в голові. ― Звідки тут лоза?» Схопившись за зелену живу мотузку, Анна підняла її й виявилось, що вона простягається на величезну відстань як з одного кінця, так і з другого. Насупившись, Анна продовжувала ступати за ходом лози, перебираючи її в долонях.

Незабаром жива мотузка привела дівчину до іншого краю гори, де різко спускалась вниз.

«О, ні, туди я не полізу», ― подумала Анна, схилившись і побачивши, що лоза звисає просто на скелі, під якими бушує вода. Та тоді вона з жахом виявила, що лоза вилізає з-під води на протилежному боці берега ― так званому «носі» цього узбережжя. І саме там, в найбільш недоступному місці, виднівся вхід в темну печеру. Насупившись від здивування, Анна придивилась. В ту ж мить нога неочікувано сковзнула по каменю і дівчина зірвалась зі скелі…

Та це не була смерть. Це було всього лиш пробудження.

Дівчина розплющила очі в реальному світі ― на ліжку в номері мотелю. Вона шоковано оглянулася довкола ― номер був настільки малесеньким і темним, що вона одразу ж второпала: усе попереднє було всього лиш сном. Іще одним кошмаром із серії тих, що мучили її два місяці і посилювалися з кожним днем. І дійсно, саме щойно вона вперше пройшла так далеко. Коли раніше не могла пройти далі, ніж за пляж, сьогодні вдалося знайти містичну печеру…

Несподівано в полі зору з’явився Джеймі із явно стурбованим обличчям. Він скочив на ліжко поруч з Анною.

― Сестричко! Ти як?

Думки про сон миттю вивітрились із голови. Можливо, якби це було вперше, вона іще хвилин зо п’ять відходила б, але оскільки ці сни ставали все частішими й частішими, дівчина воліла якнайскоріше повернутися в реальний світ.

― Де я? ― прохрипіла вона. На диво, фізично почувала себе цілком нормально.

― В мотелі. Джуліан і Лета вийшли в магазин. Вони сказали, що у них закінчилось щось під назвою біорозчин і їм треба поїсти. До речі, ти проспала всю ніч.

Анна насупилась, намагаючись згадати, що було вчора. В голові уривками виникали спогади.

― Негайно відпустіть мене! ― випалила Анна.

Демон пхикнув. Його обличчя набуло льодяного вигляду.

― Мене попереджали, що ти бойова. Я демон бореліозу, але ти можеш називати мене Борелією, ― відрекомендувався чоловік.

― Якого біса ти тут робиш? Зговорився з демонами? Знову за своє?! ― розізлилася вона.

― Тільки не кажи, що ти за мною скучила, ― обличчя Грегорі розпливлося в посмішці від вуха до вуха.

Соратники Борелії обійшли її по обрису круга і зупинились у певних місцях на відстані один від одного. Сам демон підійшов так, аби стояти навпроти дівчини. Коли кожен із них закинув голову назад і став поволі піднімати руки, зігнуті в ліктях, Анна прокричала:

― Ей! Що ви в біса витворяєте?!

Та не встигла вона іще що-небудь сказати, як тіло пронизав біль такої сили, що захотілося просто померти… дівчина упала додолу, хапаючись за грудну клітку… і закричала.

― За що-о-о… я допомагав тобі два місяці… ― нив Грегорі, розуміючи, що дротик встиг подіяти до того, як він його позбувся.