Глава 45. Справа Борелії. Частина перша.

*** Теперішній час ***

Джуліан відчув, що змучується від компанії Лети ще на першій годині їхньої подорожі, але тоді його врятувала музика на радіо, яку пощастило слухати протягом чотирьох годин за кермом без жодних намагань Лети цьому завадити. Дівчина здавалася підозріло напруженою. Такою Джуліан бачив її доволі рідко ― на екзаменах в коледжі та медичній школі і в тих випадках, коли хлопець довіряв їй зробити щось для нього. Боячись підвести його, Лета віддавалася справі на всі сто відсотків. В інших випадках дівчина зазвичай залишалася легковажною.

Вона весь час дивилася на дорогу і навіть не намагалася почати який-небудь монолог. Джуліан вже навіть почав час від часу здивовано поглядати на неї.

Аж ось дівчина простягнула руку до радіо і скрутила гучність.

― Хантере, я знаю, ти їдеш в Нью-Йорк не тому, що люб’язно погодився виконати батькове доручення… ― почала було вона, але в ту ж мить задзвонив телефон хлопця.

Лета миттю замовкла, закусивши губу і відвівши погляд убік у вікно. «Можливо, це й на краще, що я не договорила…» ― прозвучало в голові. Але тоді прозвучав стривожений голос Джуліана:

― ЩО В БІСА?! ДЕ ВОНА?!

Лета різко розвернулася. На обличчі Джуліана виднівся непідробний страх. Він міцно стиснув кермо, а погляд був таким, наче хлопець був готовий випотрошити всіх, хто потрапить йому зараз на очі.

― Второпав, ― сказав Хантер в трубку після недовгої паузи. Вигляд у нього був насуплений. ― Я встигну, можеш не сумніватись.

Він завершив виклик і Лета встигла помітити, що дзвінок було здійснено із номера, записаного під іменем «Шамберлейн».

― Тобі дзвонив Адам? ― стрепенулася вона, моментально перевіряючи свій телефон. Виявилося, їй він також дзвонив, просто через беззвучний режим дівчина нічого не чула.

― Іскорка… ― насуплено проговорив Джуліан, натиснувши на газ сильніше. Двигун видав характерний звук і машина прискорилась.

На обличчі Лети промелькнули шок і розчарування водночас.

― Трясця, давай! ― крикнув хлопець, тиснучи на газ іще. Довелося звернути на праву полосу і фантастичним чином уникнути аварії із повзучим автомобілем у намаганні обігнати тачку, що їхала на недостатньо високій швидкості на лівій полосі.

Вдало перелаштувавшись назад на свою полосу, Джуліан додав іще газу і тепер авто неслось дуже швидко. Попереду не було перешкод.

― Що сталось? ― поцікавилася Лета.

― Твій дорогий товариш Шамберлейн не прослідкував за нею, як слід… ― в голосі Джуліана відчувалось хвилювання. ― Та, на щастя, нам до промзони ближче, ніж йому…

***

Вибігаючи із приміщення з кинджалом в руках, Анна була впевнена, що переслідує Віспу. Її серце калатало так сильно, що здавалося, могло вилетіти з грудей в любу мить. Ще недавно пригнічене бажання помсти дало про себе знати із новою, більшою, силою. Анна знала, що не готова, що навіть усі ці численні тренування не зробили її достатньо сильною, аби протистояти тисячолітньому демонові, із яким не могли справитись навіть десятки інфеністів. Та перед очима знову і знову виникала одна картина…

Момент тривав всього лиш секунду. Віспа проткнув груди Глорії кинджалом і різко вийняв його. Кров полилася моментально. Обличчя Глорії було сповнене шоку і почуття провини за нездійснені речі. Тоді Віспа безжально зіштовхнув її із даху.

― НІ-І-І-І-І!!! МАМО! НІ! НІ! ― закричала Анна на весь голос, пручаючись і намагаючись вирватись із обіймів Джуліана.

Очі Анни розгорялися з кожним разом, як вона згадувала цей жахливий доленосний момент. Рука міцніше стиснула кинджал і дівчина зосередилася. Довкола знаходилися старі промислові будівлі із розмальованими графіті стінами. Все це здавалося тотальним лабіринтом, серед якого із легкістю можна було заховатися і зчинити несподіваний напад. І лише тоді, опинившись в кам’яній пастці, Анна второпала, що вчинила помилку, віддавшись емоціям.

Спробувала заспокоїти дихання, повільно озираючись по сторонах із витягнутою вперед рукою з кинджалом. Завдяки суперзору вона бачила кожен сантиметр кожної цеглинки довкола. Тоді нагострила вуха ― здається, цілковита тиша.

«Мені це примарилось?» ― промайнуло в голові.

Зібравшись із думками, Анна міцніше стиснула кинджал і прокричала:

― Виходь! Я знаю, що ти тут!

Та у відповідь не почула нічого, крім цілковитої тиші і легкого постукування клейонки об цегляну стіну в кількох метрах від себе. Похмуре небо і порожня закинута промзона створювали відчуття фільму жахів. Анна неочікувано відчула мороз по шкірі, хоча відтоді, як стала інфеністом, ні разу не скаржилася на подібні речі ― їй було не холодно в одній футболці тоді, коли люди одягали осінні куртки.

«Що ж за? Невже відчуття помсти настільки охопило мене, що тепер Віспа буде ввижатися мені на кожному кроці? Чорт, його не може тут бути. Адам ж сказав, що немає жодних даних про це… звісно, це не відміняє того факту, що такий могутній демон, як він, міг прибути в Нью-Йорк у цілковитій таємниці від інших демонів, але…»

В ту ж мить задзвонив телефон. Анна добряче сполохнулася і про всяк випадок рубонула повітря кинджалом позаду себе, а тоді вже підняла трубку, полегшено видихнувши.