Глава 44. Хвіст.

*** За шість годин до цього ***

― Ти гадаєш, нам усе це знадобиться? ― зніяковіло підняла брову Ребекка, дивлячись, як Нейт грузить в багажник свого автомобіля в ангарі Бункера велику сумку зі зброєю.

Хлопець хмикнув, поглянувши на неї:

― Враховуючи твою особливу удачу, нам слід запастися додатковою зброєю. Раптом ти забудеш в громадському туалеті свій кинджал?

Ребекка остовпіла.

― Забуду? В туалеті? Що ти про мене думаєш, Нейт Вествік?! ― ошелешено прокричала вона.

Нейт лиш харизматично всміхнувся. А тоді, діставши із ще однієї сумки два автоматичні шприци, простягнув їх Бек.

― Це біорозчин. Візьми.

Бек пробурчала, але заховала собі один в кишеню, а другий в сумку.

― Я не питатиму, чому два.

― Ну, знаєш, цього разу я не мав на увазі твою удачу, а те, що нас, мабуть, не буде довго і хтозна, чи в Нью-Йоркському Бункері дружелюбні і щедрі інфеністи… а взагалі так, зважаючи на твоє везіння, краще було б прихопити іще два, та з нашими запасами справи йдуть не найкраще. Після місії на заводі Адлери ретельно контролюють кому в руки потрапляє біорозчин. Таким чином вони надіються отримати контроль над всіма місіями, що проходять в таємниці від них, сподіваючись на те, що інфеністи не відправляться без цієї чудо-речовини… та, на щастя, завдяки Деніелу, мені вдалося дістати ці чотири екземпляри, ― показав він ще на два свої шприци, що лежали в його сумці, ― без жодного розголосу. До речі, Деніел працює над розробкою пероральних біорозчинів.

― Круто, ― ніяково підняла брову Ребекка.

Вона мовчки направилась до передньої частини автомобіля, аби сісти на сидіння поруч із водійським.

«І все ж, я не розумію, навіщо стільки зброї. Ми ж не їдемо полювати на демонів, ми їдемо туди, аби повернути Анну!» ― промелькнуло в голові Ребекки і вона непомітно для себе хмикнула.

В ту ж мить на водійське крісло опустився Нейт. Повернувшись обличчям до дівчини, він запитав:

― Готова?

«Я вирішила пожертвувати своєю практикою в лікарні і після таких довгих прогулів мене, скоріш за все, просто виженуть. Тож так, зрештою, я готова», ― пролунало в голові Бек і вона просто невпевнено кивнула Нейтові. Та зовсім не очікувала, що він підтримає її настрій.

Хлопець несподівано торкнувся її руки і стиснув у своїй долоні. Бек наче струмом пронизало.

«Щ-що він робить?!»

― Все буде гаразд. Ми знайдемо її, ― запевнив хлопець, харизматично всміхаючись.

Нейт забрав руку і завів мотор, а Бек отямилась тільки коли вони вже виїхали на шосе.

«Що це в біса було?! Якого він взагалі мені допомагає?!»

***

Машина Нейта пронеслася центральною вулицею Редвілла якраз в ту мить, коли із мотоцикла злізла Лета. Знявши шлем, вона прикріпила його до залізного коня і поспішила в багатоповерхівку, на останніх поверхах якої знаходилась квартира Джуліана.

Через декілька хвилин вона уже стояла перед дверима і продовжувала натискати на дзвінок, закочуючи очі. Нарешті хазяїн відчинив:

― А, це ти, ― із деяким розчаруванням в голосі пробурмотів Джуліан.

― Хантере! ― пропищала Лета. Будучи набагато нижчою від нього і використовуючи такий тон, дівчина цілковито могла зійти за його молодшу сестру.

― Слухай, я ж тобі казав не з’являтися ось так от без попередження в мене на порозі. Хочеш гуляти ― пиши, дзвони і я скажу чи можу, ― почав було хлопець, заходячи назад в квартиру. Він був явно зайнятий пошуком чогось по шухлядах одного з комодів.

Лета пройшла всередину і зачинила за собою двері.

― Я чула це не один раз, ― пробелькотала вона. ― Проблема лиш в тому, що якщо я напишу чи подзвоню ― ти стовідсотково відшиєш мене.

― Лето, ― важко видихнув Хантер, спрямувавши на неї короткий погляд. ― Ми вже це проходили. У мене багато справ. Я ― спадкоємець гігантського бізнесу. Звісно, я не маю 23 години в добі для того, щоб гуляти з тобою! Я збираюсь в Нью-Йорк, тож будь добра…

― Нью-Йорк? ― сполохнулася азіатка.

― Так, чому такі здивування? ― хлопець узагалі не відволікався на Лету і ось нарешті знайшов те, що шукав ― чорний вишуканий галстук.

Підійшов до дзеркала і взявся зав’язувати його. Та руки наче спеціально не слухались і замість акуратного, виходило чортзна-що. Лета на надшвидкості опинилась поруч.

― Дозволь мені, ― прошепотіла вона.

Хантер якусь мить дивився в дзеркало із якоюсь неприхованою злістю, а тоді пробурчав:

― Валяй.

Аж засяявши від такого, Лета взялася зав’язувати галстук на його мужній шиї. В цій сорочці хлопець здавався їй ще більш сексуальним, ніж завжди, тому дівчина водила руками надто повільно.

― Чому ти їдеш в Нью-Йорк? ― вирвалось у неї. Лета старалась не дивитись йому в очі, аби він не побачив, що вона відчуває. Дівчина тішилась, що Хантер не володіє «чутливістю» і не чує її пришвидшене серцебиття зараз.