Глава 42. Чому із нею все гаразд?

Кафе-бар “Red Hook” було вибране Джуліаном не дарма. Коли він вперше скористався загадковою кімнаткою Staff only для переміщення із Бункера в центр Редвілла, то одразу знав, що приходитиме в це місце частенько. Цього вечора він привів сюди Ліама і Рейчел ― єдиних друзів, що відволікали його від думок про дарма витрачені два місяці в Нью-Йорку. Хлопець бажав тільки одного ― напитися і забути про все. А ця компанія ідеально підходила для такої затії. Здається, ідеально.

Ліам, як любитель вічних п’янок і тусовок, миттєво наковтався найміцнішої випивки і за кілька годин був настільки не в собі, що став танцювати із якоюсь незнайомою компанією в другому кінці залу.

Джуліан і Рейчел сиділи за барною стійкою.

― Щось я взагалі не п’янію, ― зізналась дівчина, дивлячись у порожній стакан. ― Бармен, давайте віскі! ― голос Рейчел натомість говорив про протилежне ― вона була вже вгашена настільки, що не тямила нічого.

Джуліан відчував себе не інакше:

― Я теж нічого не відчуваю. Мені давайте пляшку віскі.

― Пляшку? ― вирячила на нього круглі очі Рейчел. ― Здурів?

― А чого применшуватися? Пити так пити. Тим більше, я так і не сп’янів. Більше не піду в це кафе.

Коли бармен подав замовлення, Рейчел одразу ж випила увесь вміст свого стакана. І ясне діло, сп’яніла остаточно. Якийсь час вони з Джуліаном про щось бубніли, скоріше за все не розуміючи один одного, а тоді задзвонив телефон Рейчел.

― О-о-о, я вийду звідси, тут надто шумно, я зараз прийду-у, ― язик заплітався, але дівчина якось змогла встати зі стільчика і навіть не впасти.

Тримаючись за стіни, вона направилась до дверей, що вели на задній дворик. Джуліан, прослідкувавши за нею очима, перевів погляд на пляшку віскі. Він встиг випити достатньо багато. «Ух-х… і все не те. Раніше від такої кількості мене б уже накрило, а зараз я в стані легкого сп’яніння. Невже це все через те, що я тепер чортовий інфеніст? ― він стукнув себе по грудній клітці. ― Що, ти тепер навіть алкоголь виводиш з організму із фантастичною швидкістю? Трясця, я ж не хочу тебе отруїти. Це не загроза, не потрібно її ліквідовувати…»

Та очевидним було те, що розмови із власним організмом регенерацію не зупинять. Аби сильно напитися, інфеністи зазвичай вживали алкоголь із майже стовідсотковим спиртом.

Відсутність Рейчел тягнулася довго. Джуліан відчував, що по трохи тверезіє. «Де ж носить цю подругу по чарці? Невже посміла мене киданути?» ― промелькнуло в голові хлопця і він різко підвівся зі стільця. Алкоголь неочікувано вдарив в голову. Захопивши із собою пляшку віскі, хлопець направився до виходу на задній двір.

Та він аж ніяк не очікував побачити там таку картину. Якийсь чоловік, худорлявий і з видом наркомана, притиснув Рейчел до стінки і щось їй нашіптував, наблизившись до правого вуха. Дівчина не виглядала наляканою ― вона радше перебувала в якомусь приглушеному стані. Можливо, через алкоголь, а може і не тільки…

Джуліан насуплено обвів поглядом цих двох і поставив пляшку віскі на капот автівки, що, здається, стояла тут уже вічність, адже виїзду із заднього дворику не було. А тоді став поволі наближатися до підозрілої парочки.

― Здається мені, чи тут пахне чимось не надто культурним? ― протягнув Хантер, єхидно всміхаючись і з підозрою оглядаючи незнайомого чоловіка.

Момент спокою тривав буквально хвилину. Зненацька худорлявий тип різко повернувся і продемонстрував свою істинну сутність ― його обличчя видовжилось, очі налилися кров’ю, а рот набув трикутної і дуже зубастої форми. На шиї розширилися судини і на всьому тілі почали з’являтися множинні дрібні червоні цятки. В ту ж мить Рейчел прийшла до тями:

― А-А-А-А-А-А, ЩО ТИ ТАКЕ?!

Джуліан зреагував миттєво. Він схопив пляшку віскі на надшвидкості і, попередньо випивши кілька ковтків, запустив нею в демона. Потрапивши в ціль, пляшка нанесла йому досить сильний удар. Чоловік заточився, дивлячись спідлоба. Рейчел пискнула. Джуліан ефектно підняв руку вгору:

― Ей ти, краще валяй звідси. Я не налаштований тебе убивати, ― лінивим голосом протягнув Розенбаум, виглядаючи при цьому надто харизматичним.

Демон, чи це радше був просто мішок з енергією, кинувся до сіткоподібної загорожі і, чіпляючись за неї неначе якийсь звір, втік у темряву. Джуліан закотив очі. Натомість Рейчел продовжувала шоковано водити очима туди-сюди, гадки не маючи, що щойно відбулося.

― Що… це… в біса… було…? ― вона виговорювала кожне слово із явно вираженою осторогою, боязко скануючи усю площу заднього двору. ― Чому ж мені так недобре? ― раптово схопилася вона за живіт.

Джуліан на швидкості інфеністів опинився поруч якраз вчасно, аби впіймати Рейчел до того, як вона упаде на землю. Він посадив її на капот старої машини.

― Що зі мною?.. ― прошепотіла вона, здригаючись, наче від лихоманки.

Джуліан дещо сполохнувся: із зосередженим виразом обличчя він торкнувся рукою обличчя Рейчел і став його оглядати. Навіть під світлом єдиного і дуже тьмяного ліхтаря було помітно її надзвичайну блідість. Губи дівчини майже повністю повторяли колір шкіри.

― Що ти відчуваєш? ― збентежено, але водночас із зосередженістю, запитав хлопець.

― Голова… наче не моя… і руки… кінці пальців так болять, ― вона спробувала підняти руку, аби поглянути на неї, та сил взагалі не було. ― Я не можу… Хантере, що зі мною? ― на її обличчі відображався невимовний страх.