Глава 41. Юна Валькірія.

Анна спала на вузькому ліжку в скромному номері одного з мотелів передмістя Брукліну. За два місяці вона встигла звикнути до такого життя і її майже перестали дратувати ці крихітні некомфортні кімнатки, в яких їм з Адамом доводилося ночувати.

День остаточно виснажив дівчину, тож вона лягла спати іще до настання вечора. Крізь тонкі стіни кімнати проникали звуки сусідських розмов, а кожна машина, що проїжджала повз мотель, здавалося б, проносилося поруч з вухом. Та в якусь мить Анні вдалося повністю заблокувати концентрацію на зовнішньому світі і впустити в себе сон. Увесь цей час дівчина перебувала в напруженні й рідко коли дозволяла собі по-справжньому відпочити. Їй здавалося, що її удосконаленому організмові не потрібно стільки сну, як звичайним людям, та це було глобальною помилкою. Організм інфеніста функціонував на сто відсотків лише за умови регулярного відпочинку і правильного харчування, адже для забезпечення енергопотреб для екстреного загоєння ран, руху на надшвидкості, а також для інших особливих здібностей, потрібні були достатньо великі порції їжі. Звичайно, енергетичні потреби інфеністів частіше поповняли завдяки біорозчину, але, оскільки Анна і Адам виявились відрізані від Бункера, розраховувати на цю чудо-речовину не могли.

Вперше за довгий час Анна дозволила собі по-справжньому розслабитися. Спочатку вона бачила сон про прекрасні шкільні часи, а потім усе різко змінилося ― мозок почав демонструвати дівчині досить дивні картинки.

Усе було покрите непроглядною пітьмою і лиш загадкова блискуча річ вдалині порушувала таємничі простори темряви. Дівчина несвідомо тягнулася в сторону світла, та що більше вона старалася до нього дотягнутись, тим сильніше воно віддалялось. Аж ось, після тисячі спроб, таки пощастило нарешті побачити джерело цього надзвичайно сліпучого світла. Воно моментально розсіялось і на очі дівчині показався кинджал середніх розмірів. Від звичайних кинджалів його відрізняло те, що на рукоятці було вирізано незрозумілий символ, а форма леза виглядала настільки незвичайною, що на мить навіть здалося, що такі кинджали існують лише в казках. Він мав звивисту форму, а також по довжині леза було вирізьблено щось на незрозумілій мові. Як тільки Анна спробувала зосередитись на надписі, усе втратило чіткість, тоді потемніло, а ще за мить вона опинилась в зовсім іншому місці.

Уві сні Анна не відразу второпала, де знаходиться. Вона чітко чула крики чайок і хлопання їх крил. Імовірно саме завдяки цим звукам вона й відтворила у себе в голові шум прибою і вже тоді неіснуюче сліпуче сонце змусило її «розплющити» очі. Дівчина буквально відчувала тепло і легкий морський бриз, що розвіював її довге розпущене волосся. Вона знаходилася на березі затишної бухти, утвореної великою кількістю скель та каміння, об які билися морські хвилі в намаганні пробратися все далі й далі. Анна озирнулася ― із невеликої бухти кудись нагору вела ледь протоптана серед кучі чагарників кам’яниста стежка. «Що це за місце?» ― пронеслося в голові, але думати дівчина явно не могла. Крики чайок конкретно її відволікали, так і манячи присісти на берегу й насолоджуватися умиротворенням. Та щось всередині наказувало якомога швидше забиратися звідси. Вирішивши послухати свою внутрішню сутність, Анна повернулася до стежки і в цю ж мить помітила нагорі силует дівчини із білявим волоссям. Вона буквально на секунду промелькнула серед численних кущів і пропала з виду.

― Ей, зачекай! ― закричала Анна, зірвавшись з місця.

Вона рвонула до стежки, але ноги виявилися не такими прудкими, як хотілось би. Підйом був крутим і доводилося хапатися за коріння та каміння, аби не злетіти вниз.

― Зачекай!! ― гукала Анна, періодично піднімаючи голову догори.

Один неправильно підібраний крок ― нога зірвалася із нетвердо лежачого каменю і дівчина відчула, як летить назад. Хотілося кричати, але її язик раптово втратив здатність видавати який-небудь звук…

― Анно, Анно, прокинься! ― почулося десь здалеку і дівчина різко підвелася.

Вона сиділа на ліжку в цьому ж некомфортному номері мотелю із тьмяним освітленням. Поруч із нею сидів Адам. Анні знадобилася хвилина, аби повністю отямитися після дивного сну, який вона повністю запам’ятала, наче це все відбувалося з нею наяву. Дівчина продерла горло і, закинувши розпатлане волосся назад, повернула собі вже звичний серйозний вигляд і сказала:

― Ти повернувся рано.

― Уже північ. Я запізнився. Але, бачу, ти цього не помітила, ― ледь-ледь всміхнувся Адам.

«Чорт, то був такий дивний сон…» ― пронеслося в голові Уеллінг.

― Он як, ― тихо промовила Анна, підводячись і йдучи у крихітну ванну кімнату. ― Я прилягла подрімати, але, схоже, остаточно заснула.

Адам дещо насторожився. Він встав із ліжка й підійшов до неї. Дівчина відкрила кран, аби зволожити обличчя.

― Ти знову бачила…?

Та не встиг він договорити, як Анна вмилась і повернулась до нього:

― Цього разу не лише кинджал. Я була на березі якогось моря чи то океану. А ще бачила дівчину із білявим волоссям. Хотілося піти за нею, але каміння під ногами неочікувано обрушилось. В ту ж мить і прокинулась.

Дівчина розповідала усе це без жодних емоцій, але всередині неї все просто кипіло. «Це було, як наяву. Я вже думала, що впаду звідти і зламаю собі шию. А ця дівчина… що взагалі в біса генерує мій мозок?!»

― Ти знаєш це місце? Ти бувала колись там? ― запитав Адам.