Глава 40. Родинні зв’язки.

Ребекка стояла навпроти дзеркала у ванній кімнаті. Вона у неї була не менш простора, ніж в будинку Уеллінгів. Мокре волосся закрученими прядками обвивало шию та плечі дівчини, додаючи їй тендітності і вишуканості. Та кучері давно перестали бути гордістю Бек ― дівчина схопила фен в руки і взялася сушити волосся, проводячи щіткою так, аби локони втрачали свою форму. Погляд дівчини здавався дещо напруженим. Вона не відводила очей від свого відображення у дзеркалі, при цьому ідеально контролюючи усі рухи у віддзеркаленні. Висушивши волосся, дівчина швидко заплела його у товсту косу. Тоді зачепила заколками ті прядки, що, неначе бунтівники, намагались протидіяти ідеальній зачісці. Із косичкою Ребекка здавалась більш впевненою у собі.

Нанісши на обличчя крем, дівчина поспішила одягнутися у топ із довгими рукавами і джинсові шорти. Погляд одразу ж сфокусувався на таланті «удача» на лівому стегні, та Бек не стала довго дивитися на мітку, що більше нагадувала звичайне тату. Вона повернулася у свою кімнату, де одягнула пальто, що ідеально закривало талант. Дівчина вже зібралась виходити, але чомусь зупинилась перед дверима, на яких висіло чимало роздрукованих фотографій зі школи і дитинства. Ребекка торкнулась рукою фотографії, на якій вони з Анною були у парку розваг і їли солодку вату.

«Я не відвернуся від тебе, подруго, навіть якщо ти відвернулась від мене. Я знаю, що це таке ― втратити ту, кого любиш більше за все на світі. Твоя мама допомагала мені тоді, коли я втратила обох своїх батьків. Я ніколи не забуду ці моменти… ― дівчина провела рукою по інших фотографіях дитинства і її обличчя розпливлось у посмішці. Та очі чомусь засльозились. ― Ти втратила найдорожче. Я повинна була підтримати тебе, як ти підтримала мене колись».

Подумавши про це, Ребекка повернулася і окинула поглядом свою кімнату. На шафі висів акуратно вигладжений медичний костюм. «Я думала, що зможу реалізувати себе в медицині, та зрештою… усе з самого початку ішло до цього. Я ― інфеніст. Я була ним з народження. А медицина ― це всього лиш жалюгідна пародія на спроби здатися потрібною. До біса це!»

Ребекка схопила велику сумку і вийшла з кімнати. Братів вдома не було, тож дівчина покинула будинок без зайвих слів і направилась в центр. Поруч із кафе “Red Hook”, всередині якого містився таємний прохід в Уортонський Бункер, дівчина зупинилася. «Вище ніс, Ребекко, ти зможеш. Ти до біса везуча людина. Ти вижила при пожежі в супермаркеті! Якщо зосередишся, зможеш ненароком наткнутись на Анну навіть у такому великому місті, як Нью-Йорк», ― подумала Бек і, розправивши плечі, зайшла у кафе.

***

Зайшовши у свою квартиру, Джуліан хлопнув дверима і сердито пожбурив ключі на столик поруч. Увімкнувши світло, він направився по довгому коридорчику повз численні двері у сам його кінець. Хлопець виглядав напруженим. Він зупинився перед важкими металевими дверима і дивився на них якусь мить, після чого сягнув рукою під маленьку статуетку, що стояла на комоді поруч, і дістав з-під неї ключі.

За металевими дверима знаходилося приміщення для зберігання сейфу та інших дорогих речей, але Джуліан прийшов сюди не за цим. Посеред кімнати на металевій підлозі валявся Грегорі Уеллінг. Судячи з вигляду, почувався він не надто добре ― був дуже блідим і вкритим холодним потом. Хантер окинув його байдужим поглядом.

― Вставай.

Грегорі пробурчав щось нерозбірливе і ледь підвівся, аби мати можливість дивитись Хантерові в очі. Він похитувався, тому довелося схопитися рукою за металевий стелаж, на якому було розкладено чимало різних дорогих статуеток. Грегорі дивився так, наче був дуже п’яним.

― Що, знову плануєш потикати стариком Грегом? ― протягнув чоловік, прокашлюючись.

Джуліан ніяк не відреагував на його слова.

― Ти мені більше не потрібен.

Ці слова вразили Грегорі настільки, що він, неначе псих, широко розплющив очі і став вдивлятися в Джуліана, повертаючи голову набік.

― Ай-яй-яй-яй, ― пробурмотів Грегорі п’яною інтонацією. ― Ти обманюєш себе, лицарю. Ой, як обманюєш. Я знаю, ― підняв він догори вказівний палець, наближаючись до Хантера. Тіло Грегорі похитувалось, тому він знову вхопився рукою за стелаж. ― Ти волієш накачати мене своєю плазмою і змусити опитувати всіх, тільки б знайти її… я зна-аю… та твої способи марні…

Джуліан різко вхопив його за брудний комір.

― Я сказав тобі забиратися звідси!

― О-ох, і чому ж це я повинен тебе слухати?.. тут стільки дорогих речей… діамантів, картин… ― озирнувся Грегорі довкола, розводячи руками. ― Ти не хочеш перевірити, раптом я стащив що-небудь? Хе-хе! А може, плазма уже давно перестала діяти і я… всього лиш прикидаюсь, що ти маєш владу наді мною…

Джуліан так різко схопив Грегорі за комір і припнув до стіни, що той і кліпнути не встиг.

― Мені нічого не заважає убити тебе прямо зараз, ― прогарчав хлопець.

Обличчя Грегорі розпливлося в божевільній посмішці.

― Ми обидва чудово знаємо, що ти мене не уб’єш, ― прошепотів Уеллінг. ― Це тіло помре без мене, а коли вона дізнається, що це твоїх рук справа… вона ніколи не пробачить тобі, друже… ти знаєш це, як ніхто інший…

Хантер здавався таким злючим, що виникало враження, що він просто зараз проламає металеву стіну тілом Грегорі. В очах хлопця горів вогонь, а руки все міцніше й міцніше стискали шию чоловіка.