Як мене не прийняли до НСПУ

З дня подачі моєї синьої папки минали дні, місяці. Мене ніхто не турбував запрошенням на «засідання». І, у потоці часу, рутині роботи і життя, забув про вчинене всупереч внутрішньому голосу…

Аж в один похмурий день дзвонить мені Станіслав Стеценко — батько українського триллеру «Чорна акула в червоній воді». І сповіщає про те, що мене до «спілки» не прийняли.

— Спершу, — розповідав він мені, — всі хотіли тебе прийняти. І вже руки наготували. Як встає тут один одноокий поет і каже: «Кого це ми тут прийматимемо? Та ви почитайте, як він про нашу діаспору пише. Він закликає називати їх не діаспорою, бо це, начебто щось із одноклітинного світу, а діа-спермою… Ганьба!»… І тут загуло…  «Се ля ві», — так закінчив Станіслав свій мені меседж, бо він вчив ще у школі французьку мову і мріяв з’їздити до Парижу…

Як я нині вдячний за те, що не прийняли мене… І слів таких бракує. Спасибі всім, хто не проголосував. Ви — справжні мої рятівники. За пару років Анатолій Крим розповів мені за чашкою чаю кілька історій. Вони, як і все ним розказане, лаконічно-кумедні. Наприклад, приймали до «спілки» одного письменника… Він написав книгу про конструкцію кораблів… Іншу поетесу — «тому, що у неї в хаті висів портрет Ющенка»… Якщо у 1991 році в НСПУ було шість сотень членів, то у 2012 цей показник уже наближався до кількох тисяч… Потрібні внески, членські. Інакше керівництву ні на що жити… І Толя додавав: «Се ля ві». Він теж бажав відвідати Париж, але — із книжкою Гі де Мопассана під пахвою…

Ось і думаєш — у Норвегії союзу письменників нема, а Нобелівські лауреати присутні. А у нас Союз-«Спілка» ого-го яка, та лауреатів Нобеля немає…