Як мене приймали до НСПУ

Історія про «синю папочку» та «одноокого поета» — як штрих до портрета літературного побуту минулого. Такі мемуари читаються, завжди… Інколи й з великим зацікавленням. Бо за ними стоїть справжнє життя, а не кабінетні протоколи…

Року 2012 вийшло по-особливому багато публікацій про мене та про часопис мій. Навіть у «Литературной Газете» на цілу шпальту розгорнувся допис Олександра Волкова про мою книгу «Львів-Луганськ-Бис». Критика постала позитивною, навіть дуже… І мені запропонували вступити до «Національної Спілки Письменників України».

«Внутрішній голос» відмовляв мене. Проте «кон’юнктура» нашіптувала: «Давай, рушай!». Тим паче, що мене кликали та давали поради туди письменники високого класу: Іван Дзюба, Анатолій Крим, Станіслав Стеценко та Сергій Левченко. Ми ніколи в житті не зустрічалися з уже тоді дуже знаним Сергієм Левченком. А Україною «гриміли» його вірші, повісті, романи… Він написав мені, між іншим, і такі слова: «…Світличний якось казав мені, що в «спілку» не йдуть, до неї запрошують. Дехто навіть не йде, а пролазить… Особисто мене запросила Тараненко. Я запрошую п. Апалькова О. в спілку як талановитого, людяного, сформованого автора…»

 І я «клюнув».

 — Внутрішній голос, — говорив мені мій дід, — це і називається совістю.

Проте було пізно відступати. Мені вже надіслали рекомендації, бланки та «особовий листок по обліку кадрів»… Спокуса — страшна сила.

І я склав заяву, заповнив папери, зробив аж сім світлин 3х4, у краватці та з розумним обличчям, інтелігентним. Однак, ще заповнюючи «особовий листок», я задумався: «А яке відношення до письменства становить мій номер диплома, склад сім’ї та військові звання… Адже, — говорив мені знову внутрішній голос, — для письменника головне талант, дар, здібності, зрештою…» Та і тут я голос не почув. І якщо людина не йде за судьбою, вона тягне її за волосся…

І я приїхав у славне місто Черкаси. Піднявся напіврозбитими сходами колись розкішного особняка у югенд-стилі… Проник у комірчину з табличкою на оббитих чорним дерматином дверях. І, широко всміхнувшись, представився секретарці. Вона, однак, не надихнулася. Мені велено було чекати. Головний секретар Спілки була зайнята у сусідньому кабінеті, за високими дверима, втім, так само оббитими чорним дерматином. Проте, щоправда, золотими гвіздочками, подекуди неабияк почорнілими та позеленілими…

За якийсь час мене впустили у високий кабінет. Він виходив вікнами на місцевий Хрещатик. У немиті давно шибки ломився сонячний сніп світла. І це радувало. Главою місцевої організації тоді була пані Валентина Коваленко. Вона зміряла мене поглядом.

— Ви не вірно подаєте документи, — промовила вона.

 — А як вірно? — анітрохи не засумнівався я.

— Іван Дзюба у своїй рекомендації не вказав номера свого членського квитка.

— Я ж за нього не писав…

— А це що таке? — вона потрусила перед моїм обличчям «портфоліо», принесеною мною папкою з зав’язками. — Треба у солідній! Це ж справа!

— А яка різниця? — пручалося моє єство.

— Ідіть, — тицьнула вона у вікно перстом, — купіть папочку на змійці-блискавці. Шкіряну, чи щось більш-менш солідне, і приносьте.

І… я сходив, купив, переклав  туди папірці та здав. З рук у руки, секретарю.

— Оце, — сказала Глава у прочинені двері, — інша справа. І по-людськи, і красиво. Он яка синенька. Їдьте додому й чекайте запрошення на засідання…