ЕСМІРА ТРАВІНА - Шляхетна мета

Давній знайомий, котрий приїхав у гості й уже років шість живе в Ізраїлі, побачивши 39-ту «Склянку Часу», здивовано вигукнув: — То той самий тримовний журнал?.. Живий ще?! Оце так, не думав...

Так, напевно, мало хто тоді, у середині 90-х, потримавши в руках таке незвичайне видання, міг припустити, що воно благополучно доживе до 40-го номера! І зараз, напередодні ювілейного випуску[1], рука ностальгічно тягнеться до тих, самих перших...

«Цей номер присвячено пам'яті Бориса Чичибабіна» — читаю на першій сторінці першої книжки. 95-й... І року не минуло, як поховали Бориса Олексійовича... Тема номера — «Мости» — наскрізь проілюстрована прекрасними фотороботами Максима Батеровського із циклу під тією ж назвою. І потім ще якийсь час випуски були тематичними («Удома», «Дороги», «Кордони», «Провінція: штампи та крила», «Україна — що це?»...), та, мабуть, перший був найбільш... красивим, чи що — включно з обкладинкою.

За наступними випусками видно, як болісно йшло становлення журналу, пошуки «свого обличчя» — і в оформленні, і за змістом. Але це — як перші кроки дитини: непевні, часом незграбні, проте такі зворушливі для близьких! Зі сторони ж — по-різному:

«Мені здалося, що «Склянка Часу» — провінційний (у найкращому значенні цього слова) журнал. Ми живемо в смутні часи, і порятунок, як це вже не раз бувало в нашій історії, прийде з глибинки, з провінції <...> Гарна ідея наведення мостів між народами і культурами». (М. Петренко, №№2—3).

«Мені, як читачу, сподобалась мета видавців цього оригінального журналу — сприяти в перекиданні духовних «мостів» між Україною, Росією, Німеччиною. Це особливо потрібно вже сьогодні...» (В. Тарахан, №№4-5).

«Журнал ваш дивний, незвичайний і вже завдяки цьому цікавий, та найголовніше те, що він хоче гуртувати людей доброзичливих незалежно від їхньої державної та національної приналежності» (О. Сергієнко, №№2-3).

«Відносно тримовності думаю, що німецькою на Україні це занадто...» (А. Могильний, №№8-9).

Ось такі діаметральні відгуки тільки на одну проблему!

Втім, досить значущу. Мені здається дуже важливим, що, зазнавши колосальних змін — за дизайном, за художнім оформленням, за укладанням, — журнал залишився вірним головній ідеї: спробі зблизити людей, що говорять різними мовами (нехай хоча б усього трьома), роз’єднаних часом навіть не державними, а духовними кордонами... А в цьому і найскромнішу лепту важко переоцінити. Адже ніяка краса не врятує світ, котрий ворогує сам із собою, — ні лебединий ключ у блакитному небі, ні багряний захід сонця, ні величний ядерний гриб...

[1] Готується ювілейний випуск до 30-річча журналу. Це буде вже №116.